Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Коли це й справді, теленькає дзвінок, відкривається завіса й виходить оте саме Котопулі. Тільки ж — от бог свідок, не брешу,— не було там ніякого кота! Звичайна жінка. Жінка, та й годі! Почала вона вибрикувати задом, аж поки людям набридло: вони заплескали в долоні, і вона втекла.

Селяни вибухнули реготом. Сфакіаноніколіс засоромився, розсердився й відвернувся до дверей.

— А дощ іде! — сказав він, щоб перемінити тему.

Усі обернулись до дверей. І саме в ту мить — ніби диявол підстроїв — пробігає мимо кав’ярні жінка; спідниця в неї задерлася вище колін, волосся розсипалося по плечах, одяг обліпив її всю й окреслив міцне, гнучке, туге, мов тріпотлива рибина, тіло.

Я підхопився. Що це за бестія? Вона нагадувала кровожерну тигрицю.

Жінка обернулась, кинула блискавичний погляд у кав’ярню, і її розпашіле обличчя проясніло, очі заблищали.

— Пресвята богородице! — прошепотів юнак з пушком на підборідді, він сидів біля самого вікна.

— Будь ти проклята, стерво розбещене! — пробурчав Манолакас, польовий сторож.— Розпалюєш у нас вогонь, а гасити не гасиш.

Юнак, що сидів біля вікна, завів пісню, спочатку тихо, невпевнено, але щодалі голос його міцнішав:

Ой, пахне хустка удови достиглою айвою,
А хто ті пахощі почув — не владний над собою!

— Замовкни! — проревів Маврандоніс, люто сіпнувши Рукав наргіле.

Юнак притих. До Манолакаса, польового сторожа, нахилився патлатий старий.

— Твій дядько,— тихо сказав він,— знову розлютився Якби вона потрапила йому до рук, то він роздер би її бідолашну, сохрани її господи!

— Е, діду Андрульо,— усміхнувся Манолакас,— бачу, тебе теж тягне до вдовиної спідниці. І не сором тобі? Ти б уже мав думати про спасіння душі.

— Та я ось що кажу: нехай бог дасть їй довгого віку! Ти бачиш, які діти останнім часом народжуються в селі? Не діти — янголята! А як ти гадаєш, чому? Та через удову, хай би вона була здорова! Вона ж усе заворожує: як погасиш світло, то здається, обіймаєш не свою жінку, а вдову. Того й плодяться красиві діти в нашому селі. Точно тобі кажу!

Дід Андрульо хвилину помовчав, а потім пробурмотів:

— Хвала тому, хто її здобуде! Ех, мав би я зараз двадцять років, як Маврандонісів Павліс! Хай би він у мене повчився!

— Та він хоч би де був, а тут з’явиться! — сказав хтось зі сміхом.

Всі глянули на двері. Дощ лив як із відра, вода з шумом текла по бруківці, час від часу блискавка розтинала небо, Зорбас, ще й досі під враженням від удови, обернувся й дав мені знак.

— Дощу вже нема, хазяїне, ходімо!

У дверях з’явився босий розпатланий молодик. Його великі очі нестямно палали; таким малюють на іконах святого Іоанна Хрестителя — з розширеними від голоду й молитов очима.

— Доброго здоров’я, Мімітосе! — загукали звідусіль, сміючись.

Кожне село має свого дурника, а якщо не має, то творить його собі на втіху. Мімітос саме й був сільським дурником.

— Люди! — вигукнув він тремтливим жіночим голосом.— Люди! Вдова Сурмеліна загубила своїх овець. Хто їх знайде, тому п’ять ок вина у віддяку!

— Геть звідси, вишкребку! — знову почувся голос Маврандоніса.— Геть!

Наляканий Мімітос зіщулився в кутку біля дверей.

— Сідай сюди, Мімітосе, випий ракії, зігрійся! — пожалів його дід Анагностис.— Що ж би наше село робило без дурника?

У цей час у дверях з’явився юнак. Обличчя в нього було бліде, щоки, усіяні пушком, аж сині, бляклі. Дихав він важко, по волоссю, що поприлипало до лоба, збігала вода.

— Здоров, Павлісе! — вигукнув Манолакас.— Здоров, брате, ходи до нашої компанії.

Маврандоніс обернувся, глянув на сина й насупився. «І оце мій син? — подумав він.— Оцей недоносок? І в кого тільки він удався? Взяти б його за шкірку та гепнути об землю, щоб і дух випустив!»

Зорбас сидів як на голках. Вдова розпалила його уяву, і тепер йому було тісно в чотирьох стінах.

— Ходімо, хазяїне, ходімо...— раз по раз підганяв він мене,— тут можна задихнутися!

Йому вже здавалося, що хмари розійшлись і виглянуло сонце. Не витримавши, Зорбас запитав у хазяїна кав’ярні якомога байдужіше:

— Хто ця вдова?

— Кобила,— відповів той.

Він приклав пальця до губів, показав очима на Маврандоніса, який знову втупився в підлогу, і додав:

— Кобила! Краще не говорити про неї, не брати гріха на душу.

Маврандоніс підвівся, склав наргіле і сказав:

— Даруйте мені, я маю йти додому. Ходи сюди, Павлісе, нам пора!

Він почекав сина, ступив до дверей, і вони обидва загубились у струменях дощу. Тоді підвівся й Манолакас і пішов услід за ними.

Кондоманольос, хазяїн кав’ярні, одразу всівся на стілець Маврандоніса.

— Бідний Маврандоніс, помре від розпачу,— сказав він тихо, аби не почули за сусідними столами.— У нього в домі велика біда. Учора я чув на власні вуха, як Павліс йому сказав: «Якщо не одружуся з нею, то накладу на себе руки!» А та безсоромниця не хоче Павліса, ще й називає його шмаркачем.

— Ходімо, хазяїне,— знову заскиглив Зорбас, бо що більше він чув про вдову, то дужче розпалювався.

Подекуди заспівали півні — дощ трохи стих.

— Ходімо,— погодився я й підвівся.