Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Ось так. І куй залізо, поки гаряче — одразу ж наступного вечора постукай до неї в двері. Скажеш, збився з дороги, бо вже темно, чи не дала б вона тобі ліхтар. Або таке: тобі раптом запаморочилась голова, чи не дала б вона склянку води. Або ще краще: ти купуєш яку-небудь вівцю, приводиш до вдови й кажеш: «Ось, будь ласка, люба пані, у вас пропала вівця, і я її знайшов!» І вдова — повір мені, хазяїне,— вдова тебе винагородить, і ти в’їдеш,— е-ех, якби ж то й мені вміститися на твоєму коневі! — ти в’їдеш, кажу тобі, верхи в рай. Іншого раю, лихо ти моє, нема, не слухай попів, іншого раю нема!

Ми, мабуть, уже дійшли до саду вдови, бо Мімітос почав своїм жіночим голосом виливати в пісні свою тугу:

До горіха треба меду, вина — до каштана,
Треба хлопцю мати дівку, бо як віск розтане!

Зорбас зупинився: довгі ноги циркулем, ніздрі тремтять. Глибоко зітхнувши, він глянув на мене й нетерпляче запитав:

— Ну?

— Ходімо! — різко відповів я й прискорив ходу.

Зорбас похитав головою, щось буркнув, але я не розчув.

Коли ми прийшли до халабуди, він сів по-турецькому, поклав на коліна сандур, підвів голову, ніби перебираючи в пам’яті пісні, й завів тужну, сповнену муки й болю мелодію...

Час від часу він скоса позирав на мене. Я відчував, що те чого Зорбас не може або не хоче сказати мені словами, він виповідає звуками сандура. Що життя моє пішло намарне що вдова і я — два метелики, які живуть під сонцем лише єдину мить, а потім гинуть навіки. І вже ніколи, ніколи!..

Зорбас різко встав, бо раптом зрозумів: його старання марні. Відкинувшись до стіни, він закурив сигарету й задумливо промовив:

— Відкрию тобі одну істину, хазяїне. Я почув її від старого ходжі в Салоніках, отож я відкрию її тобі, хоч би й пішла вона на вітер.

Був я тоді мандрівним торговцем у Салоніках. Ходив кварталами й продавав шпильки, голки, житія святих, миро, чорний перець... Голос мав, як у соловейка, а треба тобі знати, жінки падкі на голос (та й на що тільки вони, шльондри, не падкі!). Чорт їх знає, що там робиться в їхньому нутрі! Ти можеш бути бридким, кульгавим, горбатим, але якщо маєш гарний голос і співаєш, то все — жінка божеволіє!

Отож був я мандрівним торговцем та й ходив по турецьких кварталах, і, мабуть, якась багата туркеня клюнула на мій голос, утратила розум. Покликала вона одного старого ходжу, насипала йому жменю золотих. «Аман[30],— каже йому,— поклич отого гяура, мандрівного торговця, нехай прийде, аман! Хочу його бачити. Не можу більше терпіти!»

Ходжа знайшов мене: «Гей, грече,— гукає,— ходімо зі мною!» —«Не піду,— кажу йому,— куди ти мене тягнеш?» «Слухай, грече, одна ханум, чиста, як джерельна вода, чекає тебе у себе вдома, ходімо!» Але я знав, що ночами в турецьких кварталах убивали християн. «Ні, не піду!» —  відповідаю. «Побійся бога, гяуре!» —«А чого б Це мені його боятися?» —«А тому, грече, що хто може з’єднатися з жінкою і не єднається, той чинить великий гріх. Якщо тебе кличе жінка в своє ліжко, а ти не йдеш — пропала твоя душа! Та жінка зітхне в день страшного суду, і те її зітхання штовхне тебе в пекло, хоч би хто ти був і хоч би які добрі справи робив!»

Тут Зорбас зітхнув і додав:

— Якщо існує пекло,, бути мені в пеклі, і саме через це. Не тому, що крав, убивав, перелюбствував, ні, ні! То все ніщо, господь таке прощає. Але я потраплю в пекло, бо тієї ночі одна жінка чекала мене в своєму ліжку, а я не прийшов...

Зорбас підвівся, розпалив вогонь і взявся куховарити. Скоса глянувши на мене, він зневажливо посміхнувся й пробурмотів:

— Е-ех, дурне діло — стукати до глухого в двері!

І, нахилившись до мокрих дрів, почав люто роздмухувати вогонь.

Дні коротшали, стало швидше темніти, і вже після полудня на душі ставало похмуро. То прокидався первісний страх предків, навіяний тим, що в зимові місяці сонце заходило щодень раніше. «Завтра вже зовсім погасне»,— думали вони у відчаї й цілими ночами тривожно виглядали його з узвиш — зійде чи ні? — і тремтіли.

Зорбас, людина далеко первіснішого складу, ніж я, переживав цей гнітючий стан значно глибше. Щоб не піддаватися цьому стану, він не вилазив з шахти, аж поки на небі займалися зорі.

Зорбас натрапив на добрий шар бурого вугілля, не дуже вологого, висококалорійного, тому був задоволений — адже майбутній прибуток він блискавично перетворював у своїй уяві на мандри, жінок і нові пригоди, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде наробити багато крил, саме крил — так називав він гроші — і полетіти. Задля цього він не спав ночами — все ворожив над своєю іграшковою канатною дорогою, прагнучи знайти точний нахил, аби стовбури спускалися легко-легко, ніби їх несуть янголи, як він казав.