Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Мімітос підхопився зі свого кутка й крадькома подався за нами.

Каміння блищало, двері, мокрі від дощу, почорніли, бабусі, взявши кошики, повиходили збирати слимаків.

Мімітос наздогнав нас, сіпнув мене за рукав і сказав:

— Дай цигарку, хазяїне, хай тобі щастить у коханні.

Я дав йому. Він простяг тонку засмаглу руку:

— Дай мені й вогню!

Я дав йому припалити. Він глибоко затягся, пустив дим носом і примружився, промимривши задоволено:

— Чим я не бей!

— Куди йдеш? — запитав я.

— До вдови в сад. Казала — нагодує мене, якщо оголошу про її овець.

Ми йшли швидко. Крізь розірвані хмари проглянуло сонце. Умите дощем село проясніло, мов усміхнулося.

— Тобі подобається вдова, Мімітосе? — озвався Зорбас.

Мімітос захихотів.

— А чого б це вона мені не подобалась, кумцю? Хіба я не вийшов із помийниці, як усі?

— Із помийниці? — запитав я вражено.— Що ти цим хочеш сказати, Мімітосе?

— Ну, з материнського черева.

Я здригнувся. «Тільки Шекспір,— подумав я,— міг би хвилину найвищого творчого злету знайти отакий безоглядно реалістичний вираз, що повністю розкривав би темну й відразливу таємницю народження».

Я глянув на Мімітоса: очі його були великі, вирлуваті й трохи косили.

— Чим ти займаєшся, Мімітосе?

— Чим займаюся? Живу, як бей! Підіймаюся вранці з’їдаю шматок хліба, потім починається чорна робота, яка де попадеться: ходжу з дорученнями, ношу лайно, збираю кінські кизяки, а ще маю вудку і ловлю рибу. Живу в моєї тітки, у пані Леньо, плакальниці. Мабуть, ви її знаєте, її всі знають. Її навіть фотографували. А як смеркне, повертаюся додому, з’їдаю миску юшки, а то й винця вип’ю, коли є, а коли нема, то й чисту водичку, нап’юся вволю. Живіт у мене тоді стає як бубон. А потім — на добраніч!

— А ти не думаєш одружитися, Мімітосе?

— Одружитися? Що я, з глузду з’їхав? Про що ти кажеш, хлопче? Почепити ярмо на шию? Жінці давай черевики. А де я їх візьму? Ось бачиш, сам ходжу босий.

— Що, й чобіт не маєш?

— Як то не маю! Того року помер тут один, так тітка Леньо зняла з нього. Правда, я взуваю їх тільки на Великдень: іду до церкви попам на втіху. А потім скидаю, вішаю собі на шию й повертаюся додому.

— А що ти любиш, Мімітосе, найбільше в світі?

— Передусім — хліб. Ех, яка то смакота! Щоб гарячий та щоб пшеничний! Та хоч би й ячний! Потім — вино. А вже потім — спати.

— А жінки?

— Тьху! Наїжся, напийся і ходи собі спати, ось що я тобі скажу! А все інше — дурні клопоти!

— А як же вдова?

— Забудь ти про неї, хай іде під три чорти, так буде краще для тебе!

Він тричі сплюнув і перехрестився.

— А грамоту ти знаєш?

— Таке! Коли я був ще малий, відвели мене силою до школи та невдовзі захворів я на тиф і став недоумкуватим. Отак і врятувався!

Тим часом Зорбасові наша розмова набридла, його думка крутилася навколо вдови.

— Хазяїне...— озвався він, узяв мене під руку і звелів Мімітосові: — Ти собі йди вже, ми тут маємо про дещо поговорити.

Притишивши голос, Зорбас схвильовано сказав:

— Ну, хазяїне, отут ти мені попався — не підведи чоловічої статі! Чи бог, чи диявол послав тобі цей шматочок — дарма, зуби ти маєш, то ж не випусти його! Лиш простягни руку й бери! Навіщо Творець приробив нам руки? Щоб ми могли хапати! То ж хапай! Я бачив на своєму віку багато жінок, але перед цією вдовою, будь вона проклята, і фортеця не встоїть!

— Не хочу клопотів! — сердито відповів я.

Я справді розсердився, бо в глибині душі теж прагнув того налитого нездоланною звабою тіла, що промчало переді мною, лишивши в повітрі пахощі мускусу,— справжня тобі розпалена жагою самиця під час тічки.

— Не хочеш клопотів! — вражено скрикнув Зорбас.— Але чого ж ти тоді хочеш, хазяїне?

Я не відповів.

— Життя — це клопіт,— не вгавав Зорбас,— а смерть — ні. Чи знаєш ти, що значить бути живим? Попустити пояс і кидатись у бійку.

Я мовчав. Зорбас мав слушність, це я знав, але не міг наважитись. Життя моє зійшло на манівці, і я звів свої зв’язки з людьми до внутрішнього монологу. Я докотився до того, що коли б мені випало вибирати між коханням До жінки та гарною книжкою про кохання, я вибрав би книжку.

— Не вагайся, хазяїне,— співав своєї Зорбас,— відкинь цифри, потрощи свої підлі ваги, закрий лавку, кажу тобі. Оце зараз або врятуєш, або погубиш свою душу. Послухай мене, хазяїне, купи хустину, зав’яжи у вузлик дві-три ліри, тільки золоті, не паперові, бо ті не сліплять очей, пошли їх з Мімітосом удові, і хай він скаже, мовляв, вітання від хазяїна шахти, а оце, ось, будь ласка, хустина. Дрібничка, мовляв, але від щирого серця. І нехай вона, мовляв, не шкодує за вівцями, хоч би вони й пропали,— то пусте, бо тут є ми, хай не боїться! Хазяїн, мовляв, бачив її, коли вона бігла повз кав’ярню, і тепер тільки й думає про неї.