Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

«Слава тобі, висото, недосяжна для людського розуму, слава тобі, глибино, неосяжна й для очей ангелів... Слава тобі, наречена неодружена...»

І знову черниці схилилися в земному поклоні, і знову, наче крила, зашелестіли ряси.

Хвилини пролітали, наче янголи з пропахлими миром крилами та нерозквітлими лілеями в руках, і славили чесноти Марії. Сонце зайшло, запали м’які, сині сутінки. Не пам’ятаю, як ми опинилися надворі, як я залишився сам із старою ігуменею й двома молодесенькими черницями під найвищим кипарисом. З’явилося варення, холодна вода, зав’язалася спокійна розмова...

Говорили ми про чудеса богородиці, про вугілля, про курей, що оце саме навесні почали нестися, про сестру Евдоксію, яка страждає від падучої, про те, що та бідолаха падає на церковні плити і б’ється, як риба об лід, а з рота в неї тоді йде піна, і вона лається та рве на собі одяг...

— Їй тридцять п’ять років,— додала ігуменя, зітхнувши, проклятий вік, важка пора! Хай всемилостива допоможе їй одужати... Через десять — п’ятнадцять років одужає.

— Десять — п’ятнадцять років...— проказав я й зітхнув.

— Що таке десять чи п’ятнадцять років! — строго мовила ігуменя.— Що це перед вічністю?

Я промовчав, бо знав, що вічність — це кожна летюча мить, тож не став сперечатися, а поцілував руку ігумені, білу та повну, пропахлу ладаном.

Посутеніло. Ворони поспіхом верталися до своїх гнізд, вилітали з дупел сови на полювання, вилазили із схованок слимаки, гусінь, черв’яки, миші, щоб стати здобиччю сов.

Круг мене згорнулася таємнича змія, що впивається зубами у свій хвіст: земля народжує і з’їдає своїх дітей, знову народжує і знову з’їдає. Замкнене коло.

Я роззирнувся — скрізь темно, ніде нікого. Вже й останні селяни порозходилися, ніхто мене не бачив. Роззувшись, я опустив ноги в море й відкинувся на пісок. Я відчував потребу доторкнутися голим тілом до каменя, до води, до повітря. Слово «вічність», яке вимовила ігуменя, роздратувало мене, впало на мене, мов аркан, що ним ловлять диких коней. Я спробував вирватися з цієї пастки, доторкнутися груди в груди до землі, до моря, аби відчути їх, упевнитись в існуванні цих дорогих мені скороминущих речей.

«Тільки ти існуєш, тільки ти,— кричав я самому собі,— О каменю, о земле, о водо, о повітря! А я, о земле, твій останній син, я припав до твого соска і смокчу його, і не хочу відпустити. Ти залишаєш мене, і я живу лише мить, але мить стає соском і живить мене».

Немов боячись зникнути в пащі цього людожерного слова, слова «вічність», я пригадав, з якою пристрастю колись — (коли? ще минулого року!) — я нахилявся над ним, заплющував очі й розкидав руки, щоб пірнути у нього.

Коли я був у першому класі початкової школи, ми читали у другій частині «Букваря» казку про те, як один хлопчик упав у колодязь, а там виявилося чарівної краси місто, де були великі сади, мед, солодка рисова каша з молоком, іграшки... Я читав по складах, і з кожним складом поринав усе глибше в казку. Якось опівдні, повертаючись із школи, я вбіг у наш двір, нахилився над колодязем під виноградом і задивився, мов зачарований, у чорне лискуче обличчя води. І мені здалося, ніби я бачу дивовижної краси місто, будинки та вулиці, і дітей, і виноградну лозу, що вгинається під вагою грон. Я більше не міг витримати: звісивши голову вниз, я простяг руки й відштовхнувся ногами від землі, щоб перевалитися через цямрину й полетіти. Але саме цієї миті мене помітила мати. Зойкнувши, вона одним скоком опинилась поряд і встигла схопити мене за ноги...

Отож у дитячому віці я мало не впав у колодязь, а коли виріс, то мало не потонув у слові «вічність», як і в декількох інших словах: «кохання», «надія», «вітчизна», «бог». Щороку мені здавалося, що я врятувався і ступив крок уперед. Та я нікуди не ступив, а тільки змінював слово й називав цю зміну порятунком. І ось останнім часом, уже цілих два роки, я балансую над прірвою слова «Будда».

Одначе, хай буде живий і здоровий Зорбас, це вже останній колодязь, останнє слово, і я врятуюся назавжди. Назавжди? Ми кажемо так раз у раз, без кінця.

Я скочив на ноги. Усе моє тіло з голови до п’ят повнилося щастям. Роздягшись, я стрибнув у море. Сміялися хвилі, сміявся разом з ними і я. Ми гралися. А коли втомився, вийшов на берег і, обсохнувши на нічному вітрі, пішов легкими кроками, то мені здалося, що я врятувався від великої небезпеки і знову міцно присмоктався до соска Матері.

Поглянувши на берег, де стояла наша халабуда, я остовпів: там горіло світло. «Мабуть, повернувся Зорбас»,— радісно подумав я.

Я вже рвонувся був бігти, але одразу й стримав себе. «Треба приховати радість, треба видатися розгніваним і почати сваритися. Адже я послав його в нагальній справі, а він проциндрив гроші, сплутався з якоюсь співачкою, проваландався дванадцять днів. Треба вдати з себе сердитого, треба...»

Я пішов повільно, щоб мати час розлютитися. Намагався роздратувати себе, супив брови, стискав кулаки, корчив усілякі гримаси. Але не розлютився. Чим ближче підходив до халабуди, тим більшою ставала радість.