Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Тобі це здається смішним, хазяїне? А ось послухай, що я тобі скажу, побачиш, яка то загадка — людина. Відтоді, як пофарбувався, став я зовсім іншим. Так, неначе й сам повірив, що маю чорне волосся — людина, бачиш, легко забуває те, що їй нецікаве,— і от, їй-богу, в мене аж сили побільшало. Це й Лола відчула. І отой біль, що був у мене отут у нирках,— пам’ятаєш? — і він пропав! Не віриться? Ще б пак, такого ж, мабуть, не пишуть у твоїх талмудах...

Він засміявся іронічно, але відразу й покаявся:

— Пробач мені, хазяїне. Єдина книжка, яку я читав у своєму житті, була про Синдбада Морехода. І побачив, що з того читання нема великої користі.

Він зняв зі стіни сандур, розгорнув його, як і завжди, ніжно, повагом, і запропонував:

— Ходімо надвір. Тут, у чотирьох стінах, сандур не вміщається. Це ж звір, йому потрібен простір.

Ми вийшли. В небі мерехтіли зірки. Молочний шлях плинув від одного краю неба до другого. Море вирувало.

Ми посідали по-турецькому на ріні. Хвилі лизали нам підошви.

— Найкращий засіб від бідності — це звеселити душу,— сказав Зорбас.— То невже вона думає, що ми на це нездатні? Ходи-но сюди, сандуре!

— Заграй македонську мелодію, з твоїх країв, Зорбасе! — попросив я.

— Крітську мелодію, з твоїх країв! — заперечив Зорбас.— Я тобі заспіваю одну пісеньку, яку чув у Кастро. Від того дня, як я її навчився, життя моє перемінилося.

Трохи подумавши, він додав:

— Ні, не перемінилося, але тепер я розумію, що був правий.

Він поклав свої грубі пальці на сандур і витяг шию. Голос його, дикий, хрипкий, сповнений муки, заклекотав у повітрі:

Чогось надумав досягти — відкинь усі вагання,
Дай волю силі молодій, неначе це востаннє!

Відступили клопоти, щезли нікчемні тривоги, душа злетіла до найвищих вершин. Лола, вугілля, канатна дорога, «вічність», турботи, дрібні й великі — все обернулося синім димом, розвіялось і залишився тільки сталевий птах — співуча людська душа.

— Хай тобі все йде на користь! — вигукнув я, коли горда пісня скінчилася.— Хай тобі все йде на користь і співачка, і пофарбоване волосся, і гроші, які ти розтринькав, усе, усе! Співай далі!

Він знову витяг свою жилаву зморшкувату шию:

Хоч і до чорта в зуби йти — вперед, а там — що буде,
Як не утратиш те, що мав, то, може, щось добудеш!

З десяток робітників, які ночували біля шахти, почули спів, повставали і, непомітно спустившись униз, посідали навпочіпки круг нас. Вони слухали улюблені мелодії, і ноги їхні просилися в танок.

А я, мов заворожений, мовчки дивився на них і думав: «Ось та справжня жила, якої я прагнув; іншої мені не треба».

Наступного дня, ще вдосвіта, забої відлунили дзвонами кельм і криками Зорбаса. Робітники працювали як несамовиті — лише Зорбас міг так запалити їх. Робота навколо нього ставала п’янкою, як вино, як пісня, як кохання. Світ оживав у його руках, каміння, вугілля, дерево, робітники — все підкорялося його ритму. У лавах при білому світлі ацетилену спалахувала війна, а Зорбас ішов попереду війська й бився груди в груди; Він давав назву кожному забою, кожній жилі, давав обличчя безликим силам, і тому вони вже не могли сховатися від нього.

«Якщо я знаю,— казав Зорбас,— що оцей забій «Канаваро» (так він охрестив перший забій), то куди він од мене подінеться? Я знаю його на ім’я, і він не посміє викинути мені якогось коника. Так само й «Ігумен», і «Кривоногий», і «Боягуз». Я їх знаю, кажу тобі, всіх до одного, на ім’я».

Сьогодні я прослизнув у лаву так, що Зорбас мене не помітив.

— Давай! Давай! — кричав він робітникам.— Уперед, хлопці, розриймо гору! Ми ж люди, ми великі звірі, навіть богові страшно подивитись на нас. Ви крітяни, я македонець, подолаємо гору, а не вона нас! Ми ж Туреччині дали чосу, то невже злякаємося цієї гірки? Налягай!

До Зорбаса хтось підбіг. У світлі ацетилену я розпізнав вузьке лице Мімітоса.

— Зорбасе,— заїкаючись, видушив із себе хлопець,— Зорбасе...

Той, обернувся, побачив Мімітоса і, впізнавши його, махнув ручиськом:

— Геть звідси! Бігом...

— Я прийшов від мадам...— почав недоумкуватий.

— Геть звідси, кажу тобі! Я зайнятий!

Мімітос подався геть, Зорбас нервово сплюнув.

— День дано для роботи,— сказав він.— День — це чоловік. А ніч дано для гульні, ніч — це жінка. Не треба їх плутати!

Тоді озвався я:

— Хлопці, уже полудень, час би й пообідати.

Зорбас обернувся, побачив мене і скривився:

— З твого дозволу, хазяїне, залиш нас. Ходи собі обідати. А ми згаяли десять днів, треба надолужити втрачене. Смачного тобі!

Я вийшов із лави, спустився на берег. Хотілося їсти, та я розкрив книжку, яку мав при собі, й невдовзі забув про голод. «Роздум — це теж забій,— подумав я.— Налягай!» І поринув у глибоку шахту мозку.

Хвилююча книга — про засніжені гори Тібету, про його таємничі монастирі, про мовчазних ченців у жовтих рясах, ченців, які, зосереджуючи свою волю, примушують ефір набирати форми того, чого вони бажають.