Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я підкрався навшпиньках і заглянув у освітлене віконце: Зорбас стояв на колінах перед плиткою й варив каву. Моє серце розтало, я крикнув:

— Зорбасе!

Двері вмить відчинилися, Зорбас, босий, без сорочки, вилетів надвір, крутнув головою сюди-туди і, побачивши мене, розкрив обійми, але одразу знічено опустив руки.

— Радий тебе бачити, хазяїне! — сказав він нерішуче й похнюплено застиг на місці.

Я все-таки спробував подратувати його.

— Радий вітати тебе з завершенням твоїх трудів! — сказав я насмішкувато.— Не підходь близько, від тебе тхне туалетним милом.

— Аби ти знав, скільки я мився, хазяїне,— пробурмотів Зорбас,— скільки шкріб свою чортову шкіру, перш ніж появитися перед тобою! Цілу годину купався. Але цей проклятущий запах... Хоча, я думаю, не таке це вже й лихо. Вивітриться, і сліду не залишиться.

— Зайдімо,— сказав я, ледве стримуючи сміх.

Ми ввійшли; халабуда пахла пудрою, милом, жінкою.

— А це що за страмота, ти можеш мені сказати? — вигукнув я, побачивши розкладені по скрині сумочки, туалетне мило, жіночі панчохи, червону парасольку, дві пляшечки парфумів.

— Подарунки...— промимрив Зорбас, похиливши голову.

— Подарунки! — проревів я, вдаючи розгніваного.— Що за подарунки?

— Подарунки, хазяїне, не сердься. Це для бідолашної Бубуліни... Великдень наближається, а вона ж теж людина.

Сміх розпирав мене.

— А найважливішого ти їй так і не привіз,— кинув я.

— Що саме?

— Фату.

І я розповів йому, чого навигадував закоханій мегері.

Зорбас пошкріб потилицю й задумався.

— Ти недобре зробив, хазяїне,— нарешті мовив він.— Недобре зробив, даруй мені. Такі жарти, хазяїне... Жінка — слабка істота, тендітна, скільки тобі ще казати? Як порцелянова ваза. Вона потребує великої уваги, хазяїне.

Мені стало соромно. Я й сам шкодував, що таке вчинив, але було вже пізно. Довелося перевести розмову на інше.

— А канат? — запитав я.— А інструменти?

— Все, все це я дістав, будь спокійний! І сіно ціле, і кози ситі! І канатна дорога, і Лола, і Бубуліна, і хазяїн — усе в порядку!

Він взяв з вогню джезву, налив у мою чашку кави, дав мені посиланих кунжутом бубликів та медової халви,— знав що я її дуже люблю, тож і прихопив з міста.

— Оце тобі в подарунок ціла коробка халви! — ласкаво сказав Зорбас.— Я не забув про тебе. Навіть і для папуги взяв арабських фісташок. Нікого не забув. Пам’ять у мене, як бачиш, на місці!

Я поїв бубликів та халви, випив каву, сидячи по-турецькому на підлозі, а Зорбас пив каву й курив, поглядаючи на мене, і його очі гіпнотизували, як зміїні.

— То ти розв’язав те велике питання, яке тебе мучило, старий грішнику? — вже м’якше запитав я.

— Яке питання, хазяїне?

— Чи жінка — людина?

— У-у-у! З цим покінчено! — відповів Зорбас.— Вона теж людина, як і ми, тільки ще гірша. Побачить твій капшук — і все, памороки їй забило, прилипне до тебе й радіє, що втрачає свою свободу, бо свобода, бач, заступає їй капшук. Тільки дуже швидко... Але ну його це к бісу, хазяїне!

Він підвівся, викинув у віконце недопалок і сказав:

— А тепер — чоловіча розмова. Великдень надходить, канат ми добули, час уже сходити в монастир, притиснити отих кнурів, підписати купчу на ліс... Поки вони не побачили канатної дороги та не закрутили носом, розумієш? Час іде, хазяїне, не годиться нам ледарювати, пора вже добувати вугілля, пора завантажувати ним пароплави, щоб відшкодувати збитки... Ця поїздка до Кастро коштувала чимало, бо диявол, бачиш...

Зорбас замовк. Мені стало жаль його. Він скидався на дитину, що наробила шкоди й тепер не знає, як викрутитися. І серце в неї тремтить.

«Як тобі не сором,— сказав я собі,— допускати, щоб отаке серце тремтіло? Тоді вже, де й коли ти знайдеш іншого Зорбаса? Годі, візьми губку й зітри все!»

— Зорбасе! — прорвало мене.— Облиш диявола, в ньому немає потреби! Що впало, те пропало! Бери-но сандур!

Він простяг руки, ніби знову хотів мене обняти, але відразу опустив, одним скоком підскочив до стіни й підвівся навшпиньки, щоб зняти сандур. Коли він опинився у світлі лампи, я звернув увагу на його волосся — воно було чорне, як дьоготь.

— Ти, безбожнику,— крикнув я,— що це в тебе за волосся? Де ти його взяв?

Зорбас розсміявся:

— Я його пофарбував, хазяїне, пофарбував його, капосне...

— Навіщо?

— Уяви собі, з честолюбства. Одного дня йшли ми з Лолою, і я тримав її за руку. Ні, не так... Ось отак, зовсім легенько! Аж тут якесь байструченя, отакий-о шкет, доганяє нас. «Гей, діду,— кричить, капосне,— гей, діду, куди це ти ведеш свою внучку?» Бідолашна Лола спалахнула, спалахнув і я. Отож, аби їй більше не було соромно, я того ж вечора пішов у перукарню й пофарбувався.

Мене знову розібрав сміх. Зорбас глянув на мене серйозно.