Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Здається, диявол у великій своїй милості все чудово владнав. Знаєш, хазяїне, скільки може коштувати цей постріл у монастирі? Сім тисяч!

Ми спустилися у двір. Пахощі квітучих дерев, тиша, розкіш невимовна. Нас чекав Захаріас, він підбіг і схопив Зорбаса за руку.

— Брате Канаваро,— тремтячи, прошепотів старий,— треба втікати!

— Що то був за постріл? Когось убито? Слухай, ченче, кажи, поки я тебе не задушив!

У ченця затремтіло підборіддя. Він оглянувся довкола: двір порожній, келії зачинені, з розчахнутих дверей церкви хвилями котився спів.

— Ходіть за мною обидва,— шепнув Захаріас.— Содом і Гоморра!

Ми прослизнули попід муром, прошмигнули через двір і вийшли в сад.

Позаду монастиря — камінцем докинути — було кладовище. Ми пішли туди, пробираючись між могилами до каплички. Захаріас штовхнув двері і ввійшов усередину. Ми — за ним. Посередині на рогожці лежало розпластане тіло, загорнуте в рясу. У головах горіла свічка, у ногах — друга.

Я нахилився над тілом, відкинув рясу з обличчя і здригнувся:

— Молодий чернець! Русявий послушник Дометіоса!

На дверях вівтаря блищав розпростертими крилами, оголеним мечем і червоними сандаліями архангел Михаїл.

— Архангеле Михаїле! — вигукнув чернець.— Метни вогонь, спали їх! Архангеле Михаїле, дай їм під зад, змети з іконостасу. Хіба ти не чув пострілу?

— Хто його вбив? Хто? Дометіос? Кажи ж, цапино бородо!

Чернець вислизнув із Зорбасових рук і впав ниць до ніг архангелові. Якийсь час він лежав непорушно з підведеною головою й роззявленим ротом, ніби прислухався, аж раптом радісно скочив на ноги й рішуче кинув:

— Я їх спалю! Архангел кивнув, дав мені знак!

Він перехрестився й додав:

— Слава богу, полегшало!

Зорбас знову взяв його під руку.

— Ну ж бо, Йосифе, ходімо, і роби, що я скажу.

Потім обернувся до мене:

— Дай мені грошей, хазяїне, я підпишу папери. Тут вовки, а твоя милість вівця, вони тебе з’їдять. Дай мені волю. Будь спокійний, ці бугаї в моїх руках, опівдні ми поїдемо, і ліс буде в нас у кишені. Ходімо, чуєш, Захаріасе!

Вони вдвох тайкома прокралися до монастиря. Я подався далі у сосновий бір.

Зійшло сонце, небо й земля сяяли, тремтіла роса на листі. Переді мною спурхнув чорний дрізд, усівся на гілку дикої груші, змахнув довгим хвостом, розкрив дзьоба, глянув на мене й тричі насмішкувато свиснув.

Крізь сосни мені було видно, як з двору виходять один за одним понурі ченці з чорними накидками на плечах. Утреня скінчилася, і вони тепер ішли в трапезну.

«Як шкода,— подумав я,— така строгість, таке благородство, а душі в них уже нема».

Утомлений, невиспаний, я простягнувся на траві. Пахло безсмертником, жовтцем, розмарином, шавлією, дзижчали голодні комахи і впивалися в дикі квіти, збираючи мед. Вдалині чітко вимальовувались сині гори, схожі на клуби диму в сонячному мареві...

В мені все втихомирилось, і я заплющив очі. Мене пойняла тиха радість — немовби вся оця зелень навколо була раєм, а вся оця свіжість, уся оця легкість, усе оце дивне захмеління було богом. Бог змінює свій образ, і блажен той, хто здатен розпізнати його під кожною новою маскою. Часом він постає склянкою холодної води, часом сином, що підстрибує на наших колінах, часом грайливою жінкою, а часом короткою ранковою прогулянкою.

Поступово все навколо мене яснішало, легшало й переходило в сон. Сон і дійсність прибирали одне обличчя, і я спав, утішаючись дійсністю. Земля і рай злились воєдино. Життя здавалося мені дикою квіткою з великою краплею меду всередині, а моя душа — дикою бджолою, що смоктала його.

Несподівано моє раювання урвалося: неподалік почулися кроки й тиха розмова, потім веселий голос гукнув:

— Хазяїне, ходімо!

Наді мною стояв Зорбас, його очі блищали сатанинським блиском.

— Що, вже їдемо? — запитав я з полегкістю.— Усе гаразд?

— Усе! — підтвердив Зорбас, поплескавши себе по кишені піджака.— Ось він, ліс. Наша надія! А ще, прошу ласкаво, й сім тисяч, які проїла Лола!

Зорбас вийняв з пазухи пачку асигнацій.

— Візьми,— сказав він,— я погасив борг, тепер мені перед тобою не соромно. Тут і шкарпетки, і сумочки, і парфуми, і парасолька пані Бубуліни. І папужині фісташки, навіть і халва, що я привіз тобі як гостинець.

— Дарую їх тобі, Зорбасе,— сказав я,— щоб ти поставив свічку у свій зріст богородиці. Адже ти її скривдив.

Зорбас обернувся назад — з’явився отець Захаріас у своїй позеленілій замащеній рясі та в протертих черевиках, тягнучи за поводи двох мулів. Зорбас показав йому пачку сотенних асигнацій.

— Поділимося, отче Йосифе,— сказав він,— аби ти купив сто ок сушеної тріски й наївся її, бідолахо, наївся так, щоб у тебе всі затички повилітали. Щоб тебе вивернуло, і тріска дала вже тобі спокій.

Чернець ухопив замащені банкноти й сховав у пазуху.

— Я куплю гасу...— мовив він.

Зорбас притишив голос й нахилився ченцеві до вуха:

— Треба, щоб була ніч, щоб усі спали, і щоб був сильний вітер... Обіллєш стіни з чотирьох боків, намочиш у гасі всякого лахміття, ганчір’я, клоччя — що під руку попаде, і все це підпалиш... Зрозумів?

Ченця бив дрож.