Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Ну, чого ти тремтиш, старий? Хіба тобі не наказав архангел? Гас! І хай збудеться воля господня! Бувай здоровий!

Ми посідали на мулів, я кинув останній погляд на монастир.

— То ти дізнався, Зорбасе? — запитав я.

— Про постріл? Казав же я, не псуй собі крові. Мав рацію Захаріас: Содом і Гоморра! Дометіос убив того гарненького послушника.

— Дометіос? Але за віщо?

— Не рийся в лайні, хазяїне, кажу ж тобі. Мерзота, гидь!

Зорбас оглянувся на монастир. Ченці вже виходили з трапезної й зачинялися в своїх келіях.

— Бодай вас земля проковтнула, святі отці! — вигукнув він.

Першою людиною, яку ми зустріли, спішившись уже вночі на нашому узбережжі, була Бубуліна — така собі копичка перед халабудою. Коли засвітили лампу, я, побачивши її обличчя, здригнувся.

— Що з тобою, мадам Ортанс? Ти захворіла?

Від тої миті, коли перед нею зблиснула велика надія — шлюб, наша стара сирена втратила свої непоясненні, потаємні чари. Вона намагалася витравити з себе все минуле, скинути з себе барвисте пір’я, в яке вбиралася, скубучи пашів, беїв, флотоводців... Прагнула стати серйозною, охайною, простою вороною. Чесною жінкою. Тепер вона не фарбувалася, не прикрашалася, не вмивалась — принюхувалась до себе.

Зорбас мовчав, тільки нервово крутив свіжонафарбованого вуса. Нахилившись над плиткою, розпалив її, поставив джезву й чекав, поки звариться кава.

— Бездушний! — раптом хрипко крикнула стара співачка.

Зорбас підвів голову, глянув на неї, і його очі потеплішали. Коли він чув благальний жіночий крик, то розчулювався, а в єдиній жіночій сльозі міг утопитись.

Засипавши каву й цукор, він мовчки помішував ложечкою.

— Чому я й досі невінчана? — проворкотала стара сирена;— Мені вже соромно людям в очі дивитись. Це ж ганьба! Ганьба! Тепер мені хоч вішайся!

Я втомлено вклався на ліжко, сперся на подушку й насолоджувався цією комічною і водночас до болю сумною сценою.

Тим часом мадам Ортанс, підступивши до Зорбаса, торкнулася його колін.

— Чому ти не привіз фати? — пронизливим голосом запитала вона.

Зорбас відчув, як тремтить у нього на коліні її повна рука. Це коліно було останнім клаптем твердої землі, за який вона, вже зазнавши безліч катастроф, ухопилася, щоб не втонути.

Зорбас це добре розумів, і серце його пом’якшало. Однак він і далі мовчав, розливаючи каву в три чашки.

— Чому ти не привіз фати, Зорбасику? — знову розітнув тишу пронизливий голос.

— У Кастро гарних немає,— відповів Зорбас.

Він подав нам каву й усівся навпочіпки в кутку.

— Я написав у Афіни,— провадив він,— щоб нам прислали одну з найкращих, написав і про білі свічки та шоколадні цукерки із смаженим мигдалем...

З кожним словом його уява розпалювалася все дужче й дужче, очі заблищали. Подібно до поета у вогненну мить творіння, Зорбас витав у тих височинах, де брехня і правда обіймаються, мов рідні сестри. Сидячи ось так навпочіпки, він відпочивав, голосно сьорбав каву й курив сигарету: день минув чудово, ліс був у нього в кишені — повне задоволення.

І Зорбас безоглядно ринувся далі:

— Ми своїм весіллям повинні утерти носа цим селюкам. Ти подивись, лишень, яку я тобі весільну сукню подарував! Тому й простирчав стільки днів у Кастро, моя кохана. Викликав двох відомих кравчинь з Афін і кажу їм: «Жінка, яку я беру, не має собі рівних ні на Сході, ні на Заході! Вона була царицею в чотирьох великих державах, тепер овдовіла, держави померли, і вона погодилась узяти мене. Тож я хочу, щоб і її весільна сукня не мала собі рівних. «Нехай буде вся з шовку й перлів,— кажу,— а знизу обшийте її золотими зірками, на праву грудь пришийте сонце, на ліву — місяць!» —«Але ж хто гляне на неї — осліпне! — закричали кравчині.— Очі їм випалить!» —«Ну то й що! — відповідаю я.— Аби моя кохана була жива-здорова!»

Мадам Ортанс слухала, спершись на стіну. Її брезкле зморшкувате обличчя залила напружена хтива усмішка, рожева стрічка на шиї мало не тріснула.

— Хочу щось сказати тобі на вухо...— прошепотіла вона, дивлячись крізь сльози на Зорбаса.

Він моргнув мені й наставив вухо.

— Я тобі щось принесла...— шепнула майбутня молода, влізши язичком у його волохате вушисько.

А тоді добула з пазухи хусточку з зав’язаним на одному ріжку вузликом і подала її Зорбасові.

Той узяв хусточку двома пальцями, розстелив її на правому коліні, потім відвернувся вбік і втупився поглядом у море.

— Ти не хочеш розв’язати вузлика, коханий? — запитала мадам.— Тобі зовсім не кортить узнати, що там?

— Спершу доп’ю каву,— відповів Зорбас.— Докурю сигарету. Я вже знаю, що там таке.

— Розв’яжи, розв’яжи вузлик...— благала сирена.

— Спершу докурю сигарету, я ж сказав.

І він докірливо глянув на мене, ніби мовив: «Це ти винен!»

Зорбас курив повагом, пускаючи дим носом, і не відривав погляду від моря.

— Завтра завіє сірокко,— озвався він нарешті.— Погода зміниться. Підуть у ріст дерева, набухнуть груди дівчат, тісно їм стане в кофтинках. Весна, шельма така, сатанинська пора!

Помовчавши, він провадив далі: