Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Як добре, що цей світ є витвором сатани. Гарну жінку, весну, вино — все це витворив сатана, а бог сотворив ченців, піст, шавлію, бридких жінок,— тьху! — провалилося б воно все крізь землю!

При цих словах Зорбас кинув лютий погляд на бідолашну мадам, яка тепер скулилась у кутку, слухаючи його, і тільки час від часу благала:

— Зорбасе... Зорбасе...

Але він закурив нову сигарету й знову задивився на море.

— Навесні,— сказав він,— панує сатана; розпускаються пояси, розстібаються кохтини, зітхають баби... Гей, пані Бубуліно, забери геть свої лапи!

— Зорбасе... Зорбасе...— заблагала знову мадам.

Вона нахилилась, узяла хустку, втиснула її Зорбасові в руки.

Той викинув сигарету, вхопився за вузлик, розв’язав його і втупився в те, що опинилось на його розкритій долоні.

— Що це таке, пані Бубуліно? — гидливо скривився він.

— Кільця... Колечка. Моє золото... Обручки...— тремтячи» бурмотіла стара сирена.— Тут ось і кум, дай йому боже здоров’я, вечір гарний, сірокко, бог нас бачить, давай обручимось, Зорбасику!

Зорбас поглядав то на мене, то на мадам Ортанс, то на обручки. Зграя демонів боролася в ньому, але ще жоден не переміг. Нещасна жінка зі страхом ловила мій погляд.

— Зорбасику... Зорбасику...— воркотала вона.

А я вже підвівся на ліжку й чекав, який з різних шляхів обере Зорбас.

Раптом він струснув головою — прийняв рішення. Обличчя його проясніло, він плеснув у долоні й скочив на ноги.

— Ходімо надвір! — крикнув він.— Під зорі, хай нас бачить бог! Куме, візьми обручки. Ти вмієш співати псалми?

— Ні, не вмію,— відповів я, вже підхопившись із ліжка й допомагаючи підвестись мадам.

— Зате я вмію. Забув тобі сказати — був я й причетником, допомагав попові на весіллях, на хрестинах, на похоронах, вивчив тропарі вздовж і впоперек. Ходімо, моя Бубуліно, дибай, моя качечко, ходімо, французька бригантино, стань по праву руку від мене!

З усіх Зорбасових демонів цього вечора знову взяв гору пустотливий і добросердий. Пожалів Зорбас пристаркувату співачку, розтало його серце, коли він побачив, з якою мукою прикипіли до нього її каламутні вигаслі очі.

«Один біс,— бурмотів він, вирішивши не опиратися.— Коли я ще можу дати втіху жіночому роду, то треба дати!»

Вискочивши на берег, Зорбас обняв мадам за талію, подав мені обручки і, ставши лицем до моря, почав співати: «Благословен бог наш назавжди, і нині, і прісно, і во віки віків, амінь!»

Потім обернувся до мене:

— Пильнуй, хазяїне!..

— Цього вечора нема хазяїна,— відповів я,— є кум.

— Пильнуй, куме. Отже, як тільки я крикну: «Давай! Давай!» — зразу надівай нам обручки.

І він знову по-ослячому заревів: «За раба божого Алексіса й рабу божу Фортенцію, що обручаються з обопільної згоди, і за їхнє спасіння господу помолимось!»

— Господи помилуй! Господи помилуй! — замугикав і я, ледве стримуючи сміх і сльози.

— Є ще й інші тропарі,— кинув Зорбас,— але чорти б мене забрали, якщо я їх пригадую! Та повернімось до головного!

Він високо підстрибнув і крикнув:

— Давай! Давай!

І одразу простяг до мене ручисько.

— Простягай і ти ручку, моє цуценятко,— звернувся він до своєї нареченої.

Повна, роз’їдена від прання рука мадам тремтіла. Я надів обручки на їхні пальці, і Зорбас загорлав нестямно, як дервіш: «Обручається раб божий Алексіс із рабою божою Фортенцією во ім’я отця і сина і святого духа, амінь! Обручається раба божа Фортенція з рабом божим Алексісом...»

— Готово, звершилося, і хай нам добре ведеться! Ходи-но сюди, пані Зорбасова, я поцілую тебе першим у твоєму житті чесним цілунком!

Але саме в цю мить мадам Ортанс упала на землю і, плачучи, обняла йому ноги. Зорбас, похитавши розпашілою головою, прошепотів:

— Бідолашні жінки!

Мадам Ортанс піднялася, обтрусила спідницю й розкрила обійми.

— Е-е, е-е! — вигукнув Зорбас.— Сьогодні Великий вівторок, опусти руки. Піст!

— Зорбасику...— млосно прошепотіла мадам.

— Почекай, моя пані, до великодня, тоді наїмося м’яса. І цокнемося червоними крашанками. А зараз тобі час іти додому. Побачать люди, що ти так пізно вештаєшся хтозна-де, що скажуть?

Бубуліна дивилась на нього благально.

— Ні, ні,— сказав Зорбас,— до великодня! Ходімо з нами, куме!

І шепнув мені на вухо:

— Не залишай нас самих, Христом богом прошу! Я сьогодні зовсім не маю настрою ні до чого.

Ми пішли дорогою до села. Іскрилося зірками небо, пахло море, зітхали нічні птахи. Стара сирена, почепившись Зорбасові на плече, плентала щаслива й меланхолійна.