Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я слухав Зорбаса, дивувався свіжості його розуму й заходився сміхом.

— Хай сміється твоя милість, хай сміється, та якщо дасть богодиявол, хазяїне, і справи підуть добре — а це мені здається неможливим! — то знаєш, який я заклад відкрию? Бюро шлюбів! Бюро шлюбів «Зевс»! Хай приходять безталанні жінки, які не можуть знайти собі чоловіка, старі діви, невродливі, клишоногі, косоокі, куці, горбаті, а я прийматиму їх у такому собі салончику, стіни якого будуть обвішані фотографіями вродливих юнаків, і казатиму їм: «Вибирайте собі, прекрасні дами, кого хочете, а я займуся тим, щоб зробити його вашим чоловіком».

І знайду якогось хлопака, схожого на того, що на фотографії, одягну його так само, дам йому грошей і скажу: «Вулиця така-то, номер такий-то, біжи знайди таку-то й почни до неї залицятися. І не гидуй, я плачу, спи з нею, кажи їй гарні слова, які кажуть чоловіки жінкам і яких нещасна ще ніколи не чула, присягайся, що візьмеш її за дружину, дай їй, сердешній, трохи радості, тої радості, яку мають навіть кози, навіть черепахи й мокриці...»

А якщо б трапилась коли-небудь така стара шкапа, як оце наша пані Бубуліна, така вже, що її ніхто, хоч би стільки платив, не погодиться втішити, о, тоді б я перехрестився й зайнявся б нею сам, я, директор бюро. Усі телепні, мабуть, казали б: «Ви тільки погляньте на цього старого розпусника! Та чи він очей не має, щоб подивитися, чи він носа не має, щоб понюхати?» —«Та маю, нетями ви такі, маю, бездушні ви такі, маю й очі, маю й носа, але маю ще й серце, і воно мені болить! А коли маєш серце, то очі й ніс не поможуть! Ніщо не врятує!»

А коли вже й мене через великі труди розіб’є параліч і я витягну ноги, ключник Петро відчинить мені браму раю й скаже: «Заходь, влюбливий Зорбасе, заходь великомученику Зорбасе, іди лягай біля свого побратима Зевса, відпочинь і собі, благословенний, ти багато натерпівся за своє життя!»

Зорбас розповідав, його уява розставляла пастки, у які він сам потрапляв, поступово починаючи вірити в свою казку; і ось цієї ночі, скінчивши її якраз у ту хвилину, коли ми проходили мимо смокви Хазяйської доньки, він зітхнув і здійняв догори руки, ніби присягався:

— Будь спокійна, моя Бубуліно, моя підтоптана, заїжджена шкапо! Будь спокійна, я тебе не покину, невтішна моя, ні! Покинули тебе чотири держави, покинула тебе молодість, покинув тебе бог, але я, Зорбас, не покину!

Уже за північ ми дісталися свого узбережжя. Здійнявся вітер: він теплий, прилетів з далекої Африки. Пішли у ріст і дерева, і виноградні лози, і крітські груди. Увесь острів, розпростершись серед моря, трепетно відгукувався на живодайні повіви.

Зевс, Зорбас, збудливий вітер з півдня зливалися цієї ночі перед моїм зором у одне важке чоловіче обличчя з чорною бородою й чорним лискучим волоссям, що припадало червоними гарячими вустами до мадам Ортанс — до землі.

Коли ми повкладалися на ліжка, Зорбас задоволено потер руки.

— Чудовий день був, хазяїне,— мовив він.— Ти спитаєш, а який це — чудовий? Наповнений! Ти тільки подумай: уранці ми були десь у чорта в зубах, у монастирі, обскубли ігумена, бодай він луснув! А тоді забралися в свій барліг, здибали тут пані Бубуліну, обручилися з нею, навіть обручка є. Чисте золото. Вона мала, каже, дві англійські ліри з тих, що їй дав наприкінці минулого століття англійський адмірал, тобто плотьоводець, берегла їх, каже, на свій похорон, а тепер — дай їй боже здоров’я — віднесла їх до золотаря, і він перелив їх на обручки. Людина — велика загадка!

— Спи, Зорбасе,— сказав я,— угомонись уже, годі! Завтра ж у нас урочиста церемонія — забиватимемо перші стовпи канатної дороги. Я попрохав попа Стефаноса прийти.

— І добре зробив, хазяїне! Дуже розумно! Хай прийде і той батюшка цап, хай прийде і старшина, роздамо їм свічки, хай засвітять, це справляє враження. То буде нам чудова підтримка. Чого ти на мене дивишся? Я теж маю свого власного бога і свого власного диявола, а ось людоньки...

Він розсміявся. Йому не спалося — розум його палав.

— Ох, діду мій, дідусю! — проказав він невдовзі.— Ох, діду, хай тобі добре ведеться на тому світі. Ти був теж розпусник і шаленець, як і я,— а проте пішов до гробу господнього і став хаджі[46]. Хто його знає, чого він насправді туди ходив? А коли повернувся в село, один його кум, козокрад і гультяй, сказав йому: «Слухай, куме, чого ж ти не приніс мені шматочка священного дерева з гробу господнього?» —«Як це не приніс, куме? — відповів мій хитрющий дід — Щоб я тебе та забув? Приходь увечері до мене додому, візьми з собою й попа, хай покропить святою водою, і я тобі віддам той шматочок. Та прихопи з собою й смажене поросятко, і винця, щоб замочити таку радість!»