Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Спиш, хазяїне? — розчаровано запитав Зорбас.— А я, дурень, патякаю з тобою!

Бурмочучи, він простягся на ліжку й невдовзі захропів.

Усю ніч я не міг заснути: соловей, цієї ночі вперше подавши голос у нашій пустелі, повнив світ якоюсь нестерпною мукою, і я раптом відчув, що мої очі повні сліз.

Удосвіта я піднявся, став у дверях, задивився на море й землю, і мені здалося, що світ за одну ніч перемінився.

На піску переді мною викинув маленькі білі квіточки вчора ще зовсім кволий осот, а в повітрі звідкись іздалеку плинули солодкі пахощі розквітлих лимонів і помаранч. Я вийшов, ступив кілька кроків по новій прикрашеній землі й зупинився, зачарований вічно відновлюваним дивом.

Раптом за мною почувся радісний скрик. Я обернувся: напівголий Зорбас уже піднявся й тепер стояв у дверях, так само захоплено впиваючись весною.

— Що це таке, хазяїне? — вражено вигукнув він.— Їй-богу, вперше бачу світ! Що то за диво, хазяїне, що то воно гойдається он там, синє таке? Як це на нього кажуть — море? Море? А оце, що підперезалося зеленим квітчастим фартухом? Земля? Ох, і майстерна ж робота! Клянусь, хазяїне, вперше все це бачу!

Очі його затуманились.

— Гей, Зорбасе,— гукнув я,— ти що, здитинів?

— Не смійся! Хіба ти не бачиш? Нас тут заворожено!

Він вискочив з дверей і почав вибрикувати і качатися по траві, як весняний жеребчик.

Зійшло сонце. Я підставив долоні під його тепле, проміння. Пішли в ріст дерева, пішли в ріст перса, душа розквітла, як дерево, і чути було, що душа й тіло створені з однієї й тієї ж матерії.

Зорбас уже встав із трави, в його волоссі було повно роси й землі.

— Мерщій, хазяїне! — крикнув він мені.— Одягаймося, щоб усе на нас блищало, сьогодні будемо святити перший стовп. Як-не-як припхаються піп і значні люди, побачать, що ми качаємося по траві,— не обереться сорому наша компанія! Тож одягаймо комірці й краватки! Одягаймо серйозні пики! Якщо не маєш голови — дарма, капелюха маєш — і досить... Ну й світ, тьху!

Ми одяглися, приготувались. Почали збиратися робітники, з’явились і значні люди.

— Терпи, хазяїне, души сміх, аби ми не стали посміховиськом.

Попереду виступав піп Стефанос у засмальцьованій рясі з бездонними кишенями. На освяченні, на похоронах, на весіллях, на хрестинах він укладав у ті прірви підряд усе, чим тільки його частували — родзинки, бублики, пироги з сиром, огірки, котлети, коливо, цукерки, а увечері стара попадя одягала окуляри, і все те розліплювала, ковтаючи слину...

За попом Стефаносом ішли значні люди: власник кав’ярні Кондоманольос, який знав світ, бо їздив у Ханю[48] й бачив принца Георгія, дядько Анагностис у білій з широкими рукавами сорочці, спокійний і усміхнений, за ними ступав учитель — серйозний, урочистий, з палицею в руці. Останнім повільно, важко пхався Маврандоніс, одягнений у все чорне: чорна хустка, чорна сорочка й чорні чоботи. Він привітався, ледве розтуливши рота, сумний і похмурий, а потім відступив убік, спиною до моря.

— В ім’я господнє! — урочисто промовив Зорбас.

Він пройшов уперед, усі з побожним виглядом рушили за ним.

У селянських серцях прокинулась пам’ять про прадавні таємничі священнодійства: усі прикипіли очима до попа, немов чекали, що побачать, як він змагається з невидимими злими силами і заклинає їх. Уже тисячі років маг здіймав догори руки, кропив кропилом повітря, бурмотів таємничі всемогутні слова, і лукаві демони втікали, а з води, із землі, з повітря на допомогу людині сходилися добрі духи.

Ми підійшли до ями, виритої край берега для першого стовпа канатної дороги. Робітники підняли величезну соснову колоду й поставили її сторч у яму. Отець Стефанос одяг єпітрахиль, узяв кропило й почав, строго й докірливо дивлячись на стовп, виспівувати закляття: «...і постав його на твердий камінь, щоб ні вітер, ні дощ не могли його повалити... Амінь!»

— Амінь! — вигукнув громовим голосом Зорбас й перехрестився.

— Амінь! — загукали значні люди.

— Амінь! — докінчили справу робітники.

— Хай господь благословить діла ваші й дарує вам блага Авраама й Ісаака! — побажав отець Стефанос, і Зорбас тицьнув йому в руку асигнацію.

— Будь благословен! — задоволено пробурмотів піп.

По цьому всі пішли до нашої халабуди. Зорбас подав вино й пісну закуску — крабів, кальмарів, боби й оливки. Випивши та закусивши, офіційні особи рушили берегом і незабаром зникли.

— Ну, з цим ми впорались чудово! — сказав Зорбас, потираючи руки.

Він перевдягся в робочий одяг і взяв лопату.

— Хлопці,— гукнув робітників,— уперед, з богом!

Увесь той день Зорбас не підводив голови, несамовито накинувшись на роботу. Щопівсотні метрів робітники викопували яму і ставили стовп, тягнучи до вершини гори канат. Зорбас щось вимірював, підраховував, давав вказівки, не їв, не курив і не присідав цілий день — повністю віддався роботі.

— Половинчаста робота,— сказав він мені якось,— половинчаста розмова, половинчастий гріх, половинчасте добро довели світ до теперішньої скрути. Дійди ж ти, чоловіче, до кінця, жени й не бійся! Богові бридкіший напівдиявол, ніж архідиявол!

Увечері, скінчивши працювати, Зорбас знеможено простягся на піску.