Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Я спатиму тут,— сказав він,— чекатиму світанку, Щоб знову взятися до діла. Введу, мабуть, іще одну зміну, хай працюють і вночі.

— Навіщо такий поспіх, Зорбасе?

Він хвилинку повагався.

— Навіщо? Та хочу побачити, чи вгадав я кут нахилу. Коли не вгадав, то все полетить к чортовій матері, хазяїне. А чим швидше я побачу, що все летить к чортовій матері, тим краще!

Зорбас швидко, жадібно поїв і незабаром по берегу вже котилася луна від його хропіння.

А я ще якийсь час лежав з розплющеними очима, спостерігаючи за зірками в блідо-синьому небі. Я бачив, як воно поволі оберталося з усіма своїми сузір’ями. І мій череп, мов купол обсерваторії, теж обертався услід за зірками. «Спостерігай шляхи зірок так, ніби й сам обертаєшся разом з ними». Ця фраза Марка Аврелія наповнила моє серце гармонією.

Настав Великдень: Зорбас одягся, причепурився, надів чорапи[49] — такі собі темно-фіолетові грубі македонські чораписька, які йому сплела, казав, одна його кума, і тепер неспокійно походжав по пригірку над нашим узбережжям. Приставляв долоню дашком до своїх густих брів і вдивлявся в далину, до села.

— Спізнюється, стерва... спізнюється, курва... спізнюється, ганчірка...

Йому на вуса всівся щойно вилуплений метелик. Зорбасові залоскотало в носі, він засопів, метелик покірливо злетів і зник у світлі.

Ми чекали мадам Ортанс, щоб відсвяткувати Великдень разом з нею: засмажили на рожні ягня, приготували й шашлик із потрухів, розіслали на піску біле простирадло, наварили крашанок. Домовилися з Зорбасом, напівжартома, напівсерйозно, що влаштуємо їй великий прийом. На цьому пустельному піщаному березі повна, напахчена парфумами, вже трохи затрухлявіла сирена вабила нас поза нашою волею дивним чаром. Коли її не було з нами, нам чогось бракувало — запаху одеколону, червоного кольору, ходи перевальцем, як у качки, хрипкуватого голосу і двох сльозливих вилинялих очей.

Ми нарізали миртового й лаврового гілля й спорудили для неї тріумфальну арку, під аркою прикріпили чотири прапори — англійський, французький, італійський і російський — а посередині, ще вище, довге біле простирадло з голубими смугами[50]. Гармат ми не мали, але позичили дві рушниці й вирішили, що станемо вгорі на пригірку, і як тільки наша тюлениха перевальцем виповзе на берег, почнемо салютувати. Щоб воскресити, мовляв, на цьому пустельному піщаному березі в такий день її колишню велич, аби й вона, нещасна, ошукалася на мить і повірила, що стала знову молодою, рожевощокою, з високими персами, в лакованих черевичках і в шовкових шкарпетках. Який сенс мало б воскресіння Христове, якщо б воно не воскресило в нас молодості, радості, віри в диво й не перетворило стару кокотку знову в двадцятирічну?

— Спізнюється, стерва... спізнюється, курва... спізнюється, ганчірка...— раз у раз бурмотів Зорбас, підтягуючи свої темно-фіолетові чорапи, що спадали.

— Йди сюди, Зорбасе,— сказав я,— сідай, перекури отут, під рожковим деревом, звідси її буде видно.

Він кинув останній пристрасний погляд на дорогу, що вела в село, і витягся під деревом. Наближався полудень, ставало жарко. Вдалині чувся веселий великодній передзвін, час від часу вітер доносив звуки ліри; все село гуділо, як вулик навесні.

Зорбас похитав головою:

— Минули роки, коли воскресала моя душа кожного великодня разом з Христом. Минули! Тепер воскресає лише тіло — бо почастує тебе один, почастує тебе другий, мовляв, покуштуй цієї закуски, покуштуй тієї; я їм багато і смачні наїдки, які не повністю перетравлюються на лайно: щось лишається, щось рятується й перетворюється в настрій, у танок, у пісню, в сварку — і оте щось я називаю воскресінням.

Знову схопився Зорбас на ноги, подивився вдалечінь і сердито похнюпився:

— Якийсь хлопець біжить,— сказав він, кидаючись назустріч вісникові.

Хлопець звівся навшпиньки й щось прошепотів йому на вухо. Зорбас аж підскочив од люті:

— Захворіла? Захворіла? Ану, геть звідси, поки я тебе не віддубасив!

І обернувся до мене:

— Хазяїне, я злітаю в село подивлюся, що там сталося з тією стервою... Потерпи трохи. Дай мені дві червоних крашанки, понесу їй, цокнемося. Я миттю!

Він поклав у кишеню крашанки, підтяг чорапи й рушив.

Спустившись із пригірка на берег, я ліг просто на прохолодну рінь. Віяв легенький бриз, море кучерявилось, дві чайки сіли на хвильки грудьми проти вітру й загойдалися гордовито в ритмі моря.

Я заздрісно уявляв відчуття тріумфу й прохолоди в їхніх тілах. Дивився на чайок і думав: «Ось шлях — знайти великий ритм і віддатися йому безоглядно».

За годину з’явився Зорбас — він задоволено погладжував вуса.

— Простудилася, бідолашна. Нічого страшного. Тепер у страсний тиждень і вона ходила на всеношну, хоч вона й француженка, ходила, каже, заради моєї честі. І простудилася, бідолашна. То я поставив їй банки, розтер її добряче олією з лампадки, дав їй чарку рому,— завтра буде здорова. От негідниця, кумедія з нею, та й годі: я її натираю, а їй лоскітно, воркоче, як голубка.

Ми посідали їсти. Зорбас наповнив склянки і сказав з ніжністю:

— За її здоров’я! Та хай чорт не поспішає її забрати!