Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Мені забило дух. «Вона звір,— сказав я собі,— звір, і сама це знає. Які слабкі, мов метелики, які дурні, нестійкі перед нею чоловіки! Таж вона як оті комахи — богомол, сарана, павук: нагодована, а все одно ненаситна, під ранок з’їдає чоловіків...»

Вдова ніби відчула зненацька мій погляд — її тиха пісня різко урвалася, вона обернулась, і наші погляди схрестились, як дві блискавки. Мої коліна затремтіли, немовби за очеретом я побачив тигра.

— Хто там? — здушеним голосом запитала вдова.

Вона застебнула безрукавку — груди її сховалися, обличчя спохмурніло.

Я вже сіпнувся був утікати, але в серці раптом озвалися Зорбасові слова —«море, жінка, вино...» — і додали мені Духу.

— Я. Я, відчини мені!

Випаливши ці слова, я здригнувся і знову сіпнувся втікати. Але сором перед Зорбасом зупинив мене.

— Хто ти?

Вона легко, сторожко, нечутно ступила крок уперед, витягла шию, примружилась, вдивляючись, потім ступила ще крок, напружено подавшись уперед.

Нараз обличчя її проясніло, і вона облизала губи кінчиком язика.

— Хазяїн? — запитала вона, і голос потеплішав.— Хазяїн? — запитала вона вже пошепки.

І ступила ще крок, мовчазна, напружена, готова кинутись геть.

— Так.

— Заходь!

Розвиднілося. Зійшло сонце. Зорбас повернувся й сидів біля халабуди. Він курив, задивившись у море. Чекав мене.

Як тільки я підійшов, він підвів голову й пильно глянув на мене. Ніздрі його роздувалися, як у гончака; він витяг шию і глибоко вдихнув — принюхувався. І враз прояснів на обличчі — нанюхав на мені запах удови.

Повільно підвівшись, весь усміхнений, Зорбас простяг руки:

— Прийми моє благословення!

Я ліг і заплющив очі. Тихо, наспівно зітхало море, і я гойдався на ньому, як чайка, вгору — вниз, вгору — вниз. Отак солодко погойдуючись, я поринув у сон. І мені приснилося: на землі сидить навпочіпки велетенська негритянка, а мені здається, що це якийсь циклопічний стародавній храм з чорного граніту. І я ходжу й ходжу навколо того храму, намагаючись знайти вхід; зростом я ледве сягаю малого пальця її ноги; і раптом, огинаючи її п’яту, я бачу маленькі чорні двері, наче вхід у печеру, і тоді лунає густий голос:

— Ввійди!

І я входжу.

Близько полудня я прокинувся. Сонячне проміння крізь віконце лилося на простирадла і з такою силою било в дзеркальце на стіні, що здавалося, розтрощить його на друзки.

Сон про велетенську негритянку зринув у моїй пам’яті, море спокусливо шепотіло; я знову заплющив очі, і мені здалося, що я щасливий. Вдоволене тіло розкошувало, мов звір, який, витягшись на сонці, спокійно облизує себе, наївшись після вдалого полювання. Розум і тіло сито спочивали, немовби болісні питання, що мучили їх, знайшли своє найпростіше розв’язання.

Вся втіха минулої ночі піднімалася з глибин мого єства, розгалужувалась і напувала спраглу землю, з якої я був створений. І поки я лежав отак із заплющеними очима, мені здавалося, що я чую, як з хрускотом розростається моє нутро. Минулої ночі я вперше переконався, що душа — це теж тіло, значно жвавіше, значно прозоріше, значно вільніше, але все-таки тіло. А тіло — це теж душа, трохи дрімотлива, перевтомлена у великих походах, перевантажена тяжкою спадщиною, однак у вирішальні хвилини вона теж прокидається, знову набирається мужності, розкидаючи, мов крила, п’ять своїх щупальців, п’ять чуттів.

На мене впала тінь. Я розплющив очі — у дверях стояв Зорбас і задоволено дивився на мене.

— Не прокидайся, хазяїне! Не прокидайся...— сказав він тихо, з материнською ніжністю.— Сьогодні свято, спи!

— Вже виспався,— мовив я й підвівся.

— Зроблю тобі гоголь-моголь,— усміхнувся Зорбас,— він силу відновлює.

Я не відповів. Вибіг на берег, кинувся в море, потім обсох на сонці. Але все ще чув у ніздрях і на губах, і на пучках пальців ніжний упертий запах. Ніби помаранчової води. Ніби лаврової олії, якою крітські жінки намащують волосся.

Учора ввечері вона нарізала цілий оберемок лимонного квіту, щоб сьогодні понести в церкву для Христоса в той час, коли селяни танцюватимуть на сільському майдані під тополями, і церква буде порожня. Ікона над її ліжком була уквітчана лимонним квітом, і з-поміж квітів дивилася великими очима богородиця, добросерда й сумовита.

Наді мною нахилився Зорбас, поставив поряд склянку з гоголем-моголем і поклав дві великі помаранчі й великодній чурек. Він прислуговував мені безшумно, вдоволено, як мати синові, що повернувся з війни. Відходячи, лагідно глянув на мене й кинув:

— Піду поставлю кілька стовпів.

Я спокійно їв на сонці, поринувши в глибоку тілесну насолоду, ніби плив прохолодним зеленим морем. Я не дозволив розумові зібрати з усього мого тіла цю плотську втіху, позапихати її в свої комірчини й перетворити на думку. Я дав усьому тілу, з голови до п’ят, радіти тваринною радістю. Лише зрідка вражено озирав я диво світу навколо мене і диво в мені: «Як це так?— запитував.— Звідки ця дивовижна відповідність світу нашим ногам, нашим рукам, нашому животу?» А потім знову заплющував очі й мовчав.