Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Несподівано я скочив на ноги, ввійшов у халабуду, взяв рукопис, розгорнув його. Розповідь уже завершувалася: Будда, лежачи під квітучим деревом, саме звів руку й звелів п’ятьом елементам, з яких був створений,— землі, воді, вогню, повітрю, духу — розпастися.

Але я вже не мав потреби в цьому образі моїх терзань — я перевершив його, відслуживши свою службу Будді, бо звів і собі руку й повелів йому розпастися в мені.

Уживаючи всемогутні чари — слова заклять, я поспіхом нищив його тіло, потім душу й розум. Немилосердно, бо поспішав.

Нашкрябавши останні слова, я видав переможний крик і товстим червоним олівцем поставив підпис — скінчив свої труди.

Потім узяв товстий шпагат і туго перев’язав рукопис. У мені бурхала дивна радість, немовби я зв’язував по руках і ногах якогось дужого ворога, або як ото дикуни зв’язують дорогих своїх покійників, щоб вони не могли виходити з могил і ставати упирями.

В цей час прибігла босонога дівчинка, одягнена в жовту спідничку. В руці вона міцно стискала червону крашанку. Спинившись, дівчинка з острахом глянула на мене.

— Ну? — запитав я й підбадьорливо усміхнувся.— Чого тобі?

Вона схлипнула і, задихаючись, сказала тоненьким голосочком:

— Мене послала мадам, щоб ти прийшов. Вона лежить у ліжку, бідолашна. Ти той, кого звати Зорбасом?

— Добре,— сказав я.— Іду.

Я встав і вийшов на дорогу. Ближчав сільський гамір: ніжні звуки ліри, веселі крики, постріли, пісні. Коли я ступив на майдан, хлопці та дівчата саме посходилися під укриті свіжим листям тополі й готувалися до танців. Довкола на кам’яних лавах, спершись підборіддям на ціпки, тісно сиділи діди — дивились на молодь. За їхніми спинами стояли баби. Посеред майдану красувався на стільці уславлений лірник Фанурйос із квітневою трояндою за вухом; лівою рукою він тримав сторч на камені ліру, а правою швидко випробовував смичок з голосистими дзвіночками.

— Христос воскрес! — на ходу кинув я.

— Воістину воскрес! — радісно загули чоловічі й жіночі голоси.

Я ковзнув довкола швидким поглядом: міцні, стрункі хлопці в шароварах, стан у кожного тонкий, з хусток, якими пов’язані їхні голови, спадають на лоби й скроні торочки, мов кучері; дівчата з разками дукатів на шиї, У вишитих білих хустках із завмиранням серця зиркають на них.

— Чи не зволив би ти приєднатися до нас, хазяїне? — почулося кілька голосів, але я вже перейшов майдан.

Мадам Ортанс лежала на своєму широкому ліжку — єдиній меблі, що залишилася вірною їй. Вона кашляла, щоки її палали від жару.

Побачивши мене, мадам жалібно зітхнула:

— А Зорбас, куме, а Зорбас?..

— Він хворий. З того дня, як ти злягла, він теж занедужав. Увесь час тримає твоє фото, дивиться на нього й зітхає.

— Говори... говори...— прошепотіла бідна сирена й заплющила очі, відчувши себе щасливою.

— Оце послав мене запитати, чи тобі чого не треба. Увечері, казав, прибуде сам, хоч би й рачки... Не може витримати, каже, не може витримати розлуки.

— Говори... говори... говори...

— Отримав, каже, телеграму з Афін, весільна сукня готова, фата, взуття й цукерки вже відправлені пароплавом, скоро прибудуть... І білі свічки з рожевими стрічками...

Та мадам уже немовби задрімала, дихання її почастішало. Вона почала марити. У кімнаті пахло одеколоном, нашатирним спиртом і потом. У відчинене вікно з двору вривався гострий запах курника й кролятника.

Я встав і хотів вийти, але в дверях зіткнувся з Мімітосом. Сьогодні він був у чоботях і нових синіх шароварах, за вухом у нього стирчала волошка.

— Мімітосе,— сказав я йому,— біжи в Кало Хорйо, поклич лікаря.

Мімітос, щоб не бити чоботи дорогою, миттю скинув їх і взяв під пахву.

— Знайди лікаря, передай йому від мене велике вітання. Нехай сідає на мула й жене сюди без ніяких. Мадам, скажи йому, тяжко хвора. Простудилась вона, простудилася, бідолашна. Отак йому скажи. Ну, хутчій.

— Уже йду!

Він поплював у долоні, радісно поплескав у них, проте не рушив з місця.

— Ходи, кажу тобі!

Але він стояв — підморгнув мені, лукаво посміхнувся й сказав:

— Хазяїне, я сьогодні відніс тобі пляшечку помаранчевої води... Подарунок.

Він трохи почекав, поки я спитаю, хто мені послав той подарунок, та я мовчав.

— І ти не питаєш, хто тобі її послав, хазяїне? — захихотів він.— То тобі для волосся, казала, щоб пахло.

— Швидше йди! Мовчи!

Мімітос засміявся, знову поплював у долоні й вигукнув:

— Гоп! Гоп! Христос воскрес!

І зник.

Великодні танці під тополями були в розпалі. Коло вів смаглявий дужий юнак років двадцяти, бритва ще не торкалася його щік, які поросли довгим пухом, а його відкриті груди чорніли від густого кучерявого волосся. З закинутою назад головою він бив у землю ногами, мов крилами, час від часу кидаючи погляд на котрусь із дівчат, і тоді крізь смагу обличчя дико зблискували білки його очей.

Мені було радісно й водночас тривожно. Я повертався від мадам Ортанс. Доглянути за нею попрохав одну жінку, і ось тепер спокійно прийшов подивитися, як танцюють крітяни. Побачивши дядька Анагностиса, сів біля нього на лаву.

— Хто цей хлоп’яга, що веде коло? — запитав я старого у вухо.

Дядько Анагностис засміявся й відповів, милуючись хлопцем: