Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я ліг на ліжко, загасив лампу й почав знову за своєю гидкою нелюдською звичкою препарувати дійсність, виціджувати з неї кров, видирати з неї м’ясо й кістки, щоб перетворити її на чисту ідею й пов’язати з найзагальнішими законами, аби потім дійти висновку: те, що сталося, сталося за необхідністю. Те, що сталося, було закладене в ритмі світу, воно додає йому гармонії. Після цього висновку залишалось утішити себе мерзотною думкою: те, що сталося, сталось не тільки за необхідністю, але й по справедливості.

Убивство вдови впало жахливою новиною в ту ділянку мого мозку, де все вже відстоялось і підкорилось чіткому порядку ще кілька років тому. Ця новина перевернула мою душу. Проте на криваве видіння враз накинулись усі мої теорії, щоб огорнути його красивими образами й вигадками, зробити безпечним — точнісінько так, як бджоли огортають воском лютого шершня, що пробрався у вулик поживитися медом.

Тож за кілька годин удова вже спочивала в моїй пам’яті спокійна, майже усміхнена, божественно непорушна, перетворившись на символ. У моєму серці вона вже була огорнена воском і не могла здійняти в мені паніку та паралізувати розум. Жахлива короткочасна подія розрослася, розпростерлася в часі й просторі, ставши в один ряд з великими загиблими цивілізаціями, а цивілізації — з долею землі, земля ж — із долею всесвіту, і тому вдова в моїх думках уже поставала підкореною великим законам, примиреною з убивцями, спокійна й божественно непорушна.

Час набув у моїй свідомості своєї справжньої суті: вдова померла немовби тисячі років тому, а кучеряві кноські дівчата егейської цивілізації померли немовби сьогодні вранці.

Я заснув так, як напевно — що може бути певніше? — й помру: безшумно ковзнув у морок. І не чув, коли повернувся Зорбас, та й взагалі не знав, чи повертався він, бо вранці побачив його на горі: він лаявся й кричав на робітників. Хоч би що вони робили, йому все не подобалось. Трьох робітників, які спробували перечити йому, він прогнав, сам узяв сокиру й почав розчищати серед кущів та каміння смугу для канатної дороги. Піднявшись на вершину гори, він розкричався на лісорубів, які валили сосни. Один з них розсміявся, і Зорбас накинувся на нього з кулаками.

Увечері, спустившись униз вимучений, увесь подряпаний, він сів на березі поряд зі мною. Говорив мало, насилу розкривав рота, а коли й розкривав, то говорив лише про ліс, канати та вугілля, мов якийсь жадібний підприємець, що поспішає спустошити цей край, нагребти грошей і забратися геть.

Роздуми утішили мене, дали розраду, і коли я вже спромігся на слово про вдову, Зорбас рвучко закрив мені рота долонею.

— Мовчи! — глухо сказав він.

Я знітився. «Ось що значить людина,— подумалось мені.— Людина з гарячою кров’ю й дужим тілом. Коли вона страждає, то плаче великими щирими сльозами, коли ж радіє, то не спроквола, бо не пропускає радість крізь метафізичні сита».

Минуло три чи чотири дні. Зорбас працював не підводячи голови, не їв і не пив, аж схуд. Котрогось вечора я сказав йому, що пані Бубуліна ще лежить у ліжку, марить і кличе його, а лікар так і не приходив.

Зорбас, стиснувши кулаки, тільки й муркнув:

— Гаразд.

Наступного дня рано-вранці він пішов у село, але швидко повернувся назад.

— Бачив її? — запитав я.— Як там вона?

Зорбас насупив брови.

— Та нічого такого. Помре вона.

І швидко рушив до гори.

Того ж вечора він, навіть не поївши, взяв костур і вийшов.

— Куди ти, Зорбасе? — поцікавився я.— В село?

— Ні, трохи пройдусь. Я недовго.

І подався до села широкими рішучими кроками.

Мене змагала втома, і я ліг. Думка моя знову пустилась у море життя. Спливали спогади, оживали давні жалі, думка снувала над далекими напівзабутими ідеями, аж поки не зупинилася знову на Зорбасі.

«Якщо йому дорогою трапиться Манолакас, то цей знавіснілий крітянин кинеться на нього й уб’є»,— подумав я. Усі ці дні він, як мені розповідали, від сорому й носа не показував у селі — замкнувся в своєму домі й тільки ревів од люті, погрожуючи, що коли попадеться йому Зорбас, то він «зробить з нього фарш». А вчора опівночі один робітник бачив, що озброєний Манолакас крутився біля нашої халабуди. «Не дай боже здибатися їм цього вечора... Комусь із них не жити...»

Я скочив з ліжка, одягся й поспішив до села. Ніч була чудова, свіже повітря пахло левкоями. Незабаром я розгледів у темряві Зорбаса, він ішов повільно, наче був натомлений. Час від часу зупинявся, задивлявся на зірки, щось наслухав, потім знову рушав, і мені було чути стукіт його костура об камінь.

Зорбас уже підходив до саду вдови; повітря пахло лимонним цвітом і жимолостю, з-поміж помаранч зненацька дзвінким струмочком полився солов’їний спів. Соловей щебетав і щебетав у темряві, заворожуючи душу. І Зорбас несподівано зупинився, заворожений тією чарівною красою.

Аж раптом очеретяний тин хитнувся, гостре сухе листя задзвеніло, як сталеві леза.

— Ага, кумцю,— почувся грубий голос,— ага, старий шкарбане, попався!

Я похолов — пізнав той голос.

Зорбас ступив крок, здійняв угору костура й завмер. У світлі зірок мені було добре видно кожен його рух.