Читаем Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса полностью

— Ти хто такий? — крикнув Зорбас, витягуючи шию.

— Та хто ж, як не я, Манолакас.

— От і йди собі, куди йшов. Чуєш?

— Нащо ти мене зганьбив, Зорбасе?

— Я тебе не ганьбив, Манолакасе, ходи собі, чуєш? Ти богатир, але так сталося, випадок — він сліпий, хіба ти не знаєш?

— Сталося-пересталося, сліпий-пересліпий,— пробурчав Манолакас, і було чути, як він скрипнув зубами,— а от я хочу змити свою ганьбу, і то негайно. Маєш ножа?

— Ні,— відповів Зорбас,— лише костура.

— Ходи візьми ножа. Я чекатиму тут. Ходи!

Зорбас не ворохнувся.

— Боїшся? — зневажливо прошипів Манолакас.— Ходи, кажу тобі!

— А нащо він мені, Манолакасе? — сказав, уже починаючи розпалюватися, Зорбас.— Нащо він мені? Згадай, біля церкви ти, здається, мав ножа, а я ні, та, по-моєму, я добре впорався.

Манолакас заревів:

— А-а, ти ще й насміхаєшся? Натрапив, бач, на мене цієї ночі, коли я озброєний, а ти ні, то можеш брати мене на глузи? Так іди бери ножа, смердючий македонцю, та й поміряємося силою!

— Кинь ножа, а я кину костура, отоді й поміряємось! — крикнув у відповідь Зорбас тремтячим од гніву голосом.— Ну, вперед, смердючий крітянине!

Зорбас розмахнувся й закинув свого костура. Я чув, як він врізався в очерет.

— Кидай ножа! — знову пролунав Зорбасів голос.

Я тихенько, навшпиньках підкрався до них; при світлі зірок устиг помітити, як зблиснув на льоту кинджал, теж падаючи в очерет.

Зорбас поплював у долоні.

— Давай! — вигукнув він і пригнувся, готовий кинутись на ворога.

Та не встигли два силачі схопитися, як я вискочив між них і крикнув:

— Стійте! Йди-но сюди, Манолакасе, іди й ти, Зорбасе! Як вам не сором!

Обидва противники поволі підступили до мене. Я схопив кожного за праву руку.

— Подайте один одному руку! Обидва ви сміливі й дужі, то ж помиріться!

— Він зганьбив мене...— почав був Манолакас, намагаючись вирвати свою руку.

— Тебе не просто зганьбити, капітане Манолакасе! — сказав я.— Все село знає твою хоробрість. Ти не зважай на те, що сталося біля церкви: то була лиха година, що сталося, те сталося, нічого не вдієш! До того ж не забувай, що Зорбас тут гість, македонець, і це великий сором для нас, крітян, піднімати руку на чужинця, який прибув у наш край... Ну ж бо, подай руку, як годиться по-чоловічому, та підемо в нашу халабуду вип’ємо вина, підсмажимо з аршин ковбаси на закуску, щоб замирення було міцне, капітане Манолакасе!

Я обняв Манолакаса за талію, відвів набік і прошепотів на вухо:

— Він же старий, не личить тобі, такому дебелому чолов’язі змагатися з ним!

Манолакас трохи охолов:

— Ну, хай буде так! Заради тебе!

Він ступив крок до Зорбаса й подав йому свою важенну лапу:

— Давай, куме Зорбасе, твою руку. Минулося — забулося!

— Ти відгриз мені вухо,— сказав Зорбас,— ну, та я не шкодую, ось моя рука!

Вони міцно й довго, і щодалі міцніше тисли руки, втупившись один у одного й розпалюючись. Я злякався, що вони зчепляться.

— Добре тиснеш,— мовив Зорбас,— ти молодець, Манолакасе!

— Та й ти теж добре тиснеш! Ану, ще міцніше, якщо можеш!

— Досить уже,— крикнув я,— ходімо вип’ємо за дружбу!

Я став між ними — Зорбас праворуч, Манолакас ліворуч від мене — і ми подалися на наше узбережжя.

— Гарний буде цього року врожай,— сказав я, аби перевести мову на інше.— Дощі йдуть часто.

Однак вони не відгукнулися — обидва ще були збуджені. Тепер я покладав надію тільки на вино — ми саме дійшли до нашої халабуди.

— Ласкаво прошу, капітане Манолакасе, до нашого вбогого гнізда! — сказав я.— Зорбасе, підсмаж-но ковбаси та почастуй нас!

Манолакас усівся на камені перед халабудою. Зорбас підпалив купку паліччя, приготував закуску й наповнив по вінця три склянки.

— Ваше здоров’я,— мовив я, підносячи склянку.— Твоє здоров’я, капітане Манолакасе! Твоє здоров’я, Зорбасе! Почаркуйтеся!

Вони почаркувалися, Манолакас вилив кілька крапель вина на землю.

— Хай отак витече моя кров,— мовив він урочистим тоном,— хай отак витече моя кров, якщо я здійму колись на тебе руку, Зорбасе!

— Нехай так само витече й моя кров,— сказав і Зорбас, проливаючи й собі на землю вино,— якщо я згадаю колись про вухо, яке ти мені відкусив, Манолакасе!


На світанку Зорбас підвівся на ліжку й розбудив мене:

— Спиш, хазяїне?

— Чого тобі, Зорбасе?

— Мені снився сон. Чудний сон. А тому мені здається, що невдовзі нас чекає дорога. Ось послухай, яка кумедія. Начебто стоїть отут у затоці великий пароплав, не пароплав — ціле місто. Дає гудок до відплиття. А я начебто біжу з села, щоб устигнути на нього, і тримаю в руці папугу. Прибігаю, сходжу на пароплав, аж тут підходить капітан. «Квиток!» — кричить мені. «Скільки коштує?» — питаю я й дістаю з кишені повну жменю паперових грошей. «Тисяча драхм!» — «Ой, лихо! А вісімсот не буде?» — питаю його. «Ні, тисяча».— «Не маю я тисячі, візьми оце!» — «Тисяча, і ні драхми менше! А ні, то забирайся звідси, швидко!» Розсердився тоді і я: «Слухай, капітане,— кажу йому,— краще візьми оці вісімсот, поки даю, бо інакше я прокинусь, і ти, нещасний, не матимеш і цих!»

Зорбас розреготався й додав:

— Ну ти бачиш, що воно за машина така — людина?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы
Люди как боги
Люди как боги

Звездный флот Земли далекого будущего совершает дальний перелет в глубины Вселенной. Сверхсветовые корабли, «пожирающие» пространство и превращающие его в энергию. Цивилизации галактов и разрушителей, столкнувшиеся в звездной войне. Странные формы разума. Возможность управлять временем…Роман Сергея Снегова, написанный в редком для советской эпохи жанре «космической оперы», по праву относится к лучшим произведениям отечественной фантастики, прошедшим проверку временем, читаемым и перечитываемым сегодня.Интересно, что со времени написания и по сегодняшний день роман лишь единожды выходил в полном виде, без сокращений. В нашем издании воспроизводится неурезанный вариант книги.

Герберт Джордж Уэллс , Герберт Уэллс , Сергей Александрович Снегов

Фантастика / Классическая проза / Космическая фантастика / Фантастика: прочее / Зарубежная фантастика