Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Сказавши це, вона підхопилася на ноги, за нею кинулась і її роздратована подруга. Вони поскидали свої чорні хустки, порозпускали рідке сиве волосся і вп’ялися руками в спинку ліжка. Тітка Леньо перша подала сигнал, затягнувши тонким пронизливим голосом:

— І-і-і-і!

Зорбас підскочив до старушенцій, ухопив їх за волосся й сіпнув назад.

— Замовкніть, смердючі ворони! — проревів він.— Вона ж іще жива, чорти б вас забрали!

— У-у, старий дурень! — прогарчала пані Маламатеня, натягуючи на голову хустку.— І де ти в біса взявся! Заброда!

Пронизливі крики дійшли до слуху багатостраждальної морської вовчиці, мадам Ортанс, солодке видиво зникло, флагманський корабель потонув, смаженина, шампанське й напахчені бороди щезли, і вона знову опинилася в лабетах смерті на своїй смердючій постелі — на краю світу. Вона спробувала підвестися, ніби хотіла втекти, врятуватися, та одразу ж безсило впала на спину і знову тихо, жалібно простогнала:

— Не хочу помирати... Не хочу...

Зорбас нахилився над нею, приклав свою мозолясту ручиську до її гарячого лоба, відгорнув з обличчя прилипле волосся, і його пташині очі налилися слізьми.

— Мовчи, мовчи, серденько моє,— прошепотів він,— я Тут, я Зорбас, не бійся!

І до мадам раптом повернулося видіння. Велетенським метеликом кольору морської хвилі, воно вкрило усе ліжко. Вмируща охопила Зорбасове лапище, другою рукою поволі обняла його зігнуту шию, губи її ворухнулися.

— Канаваро мій... Канаварчику мій...

Розп’яття зсунулося з подушки, впало на підлогу й костяний Христос відколовся від хреста. У дворі почувся чоловічий голос:

— Гей, ти, клади курку, кажу тобі, вода вже кипить!

Зорбас тихо зняв руку мадам Ортанс із своєї шиї й підвівся, білий як крейда. Тильним боком долоні витер сльози й глянув на хвору, але нічого не розгледів, ніби осліп. Знову протер очі й аж тоді побачив, що її кволі розпухлі ноги витягуються, а рот кривиться. Ноги сіпнулися раз, і вдруге, простирадло сповзло на підлогу, відкривши напівголе, зарошене потом, розпухле і зжовкле тіло. З горла хворої вихопився страшний крик, ніби її різали, по тому вона враз обм’якла й затихла з широко розплющеними, повними жаху скляними очима.

Папуга скочив на підлогу клітки, вчепився в решітку, глянув униз і побачив, як над його господинею Зорбас простягає свою величезну руку й легенько-легенько, з невимовною ніжністю закриває їй очі...

— Ну, все, тепер до діла! Відкинула копита! — радісно вискнули плакальниці й кинулись до ліжка.

Вони дружно заголосили, раз у раз нахиляючись над мертвою і б’ючи себе в груди стиснутими кулаками. Поволі це монотонне журне похитування розжалоблювало їх. У серцях здіймалась прадавня туга, розривала грубу шкаралущу, і з-під неї виривався плач:

Не мала ти м’якенької постелі на цім світі...

Зорбас вийшов у двір — його душили сльози, а плакати перед жінками йому було соромно. Пригадую, одного дня він сказав мені: «Я не соромлюся плакати, ні, але тільки перед чоловіками. Ми ж чоловіки, ми ж одна братія, який тут сором? А ось перед жінками нам завжди слід виглядати мужніми, бо якщо й ми почнемо рюмсати, то що ж тоді буде з ними, сердешними? Світ западеться!»

Мадам обмили вином, стара плакальниця відкрила скриню, дістала чисту одіж і перевдягла небіжчицю, а потім ще й вихлюпала на неї пляшечку одеколону, що знайшовся там-таки, у скрині. Із сусідніх садів позліталися великі зелені мухи й відклали яйця в ніздрі, в кутики очей і губ мадам.

Уже западали вечірні сутінки. Ближче до заходу небо залила м’яка фіалкова барва, по ній у вечірньому світлі тихо пливли червоні пухкі хмаринки з золотими торочками, безнастанно прибираючи вигляду то корабля, то лебедя, то якогось фантастичного чудовиська з вати й шовку. А крізь очеретяний тин проблискувало розбурхане море.

З поблизької смокви злетіли два вгодовані круки, сіли в дворі й замарширували по його кам’яних плитах. Зорбас розлютився, схопив грудку й пожбурив у них.

У дальньому кутку двору сільські гультяї влаштували багатий бенкет. Вони вже все обнишпорили, винесли з кухні великий стіл, знайшли хліб, тарілки, столові прибори, витягли з комори сулію вина, зварили три курки і тепер, веселі й голодні, їли й пили, цокаючись склянками.

— Упокій, господи, її душу! Прости її, грішницю!

— А всі її коханці, чуєте, хлопці, хай стануть янголами й понесуть її душу в рай!

— О, погляньте лишень на старого Зорбаса,— сказав Манолакас,— погляньте — круків ганяє! Овдовів сердега, давайте покличемо його, хай вип’є за упокій душі! Гей, капітане Зорбасе, гей, земляче!

Зорбас обернувся: накритий стіл, парують кури, склянки наповнені вином, дужі, засмаглі парубки, голови пов’язані хустками — сама безтурботна молодість.

«Зорбасе, Зорбасе,— прошепотів він сам собі.— Тримайся, покажи, на що ти здатний!»