Читаем Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса полностью

Підійшовши до столу, він випив склянку вина, випив і другу, й третю — все одним духом, потім з’їв куряче стегно. До нього зверталися, та він не відповідав, мовчки відгризаючи великі шматки й запиваючи великими ковтками, швидко й жадібно. Дивився Зорбас у бік тієї кімнати, де непорушно лежала його стара подруга, і слухав голосіння, що проривалося крізь відчинене віконце. Час від часу жалобний спів уривався, і тоді лунали крики, ніби там зчинялася сварка, хряскали дверцята шаф, чувся важкий тупіт, щось вовтузилось, наче там боролися, і знову починалося голосіння, одноманітне, розпачливе, тонке, як дзижчання бджоли.

Плакальниці металися по кімнаті небіжчиці, голосили й нишпорили всюди, як знавіснілі. В одній шафці вони знайшли п’ять чи шість ложечок, трохи цукру, банку кави й коробок лукума.

Тітка Леньо миттю схопила банку й кілька шматочків лукума, баба Маламатеня гребонула цукор і ложечки, потім і собі взяла два шматочки лукума, запхала їх у рота, і тепер голосіння, продираючись крізь липкий лукум, стало глухуватим:

Хай квітом тіло вкриється, і яблуками — стегна...

У кімнату прошмигнули дві старушенції й кинулись до скрині. Руки їхні миттю перевернули в ній усе. Ухопивши кілька хустин, зо три панчохи, одну підв’язку, старушенції сховали їх у пазухи, обернулися до небіжчиці й перехрестилися.

Пані Маламатеня побачила, як старушенції грабують скриню, і розлютилася.

— Ти співай, співай, а я відійду на хвилинку, чуєш?! — крикнула вона до тітки Леньо і собі з головою пірнула в скриню.

Клапті подертого атласу, вилиняла синя сорочка, старезні червоні пантофлі, нова червона парасолька, зламане віяло, а на дні — трикутний адміральський капелюх,— його подарували мадам у далекі часи. На самоті вона, серйозна й меланхолійна, крутилася в ньому перед дзеркалом і віддавала честь.

Хтось підійшов до дверей. Старушенції відскочили від скрині, а тітка Леньо знову вчепилася в ліжко й почала бити себе в груди, пронизливо виводячи:

Й гвоздики червонесенькі твою обіймуть шию...

Увійшов Зорбас і поглянув на мертву жінку, яка лежала із схрещеними на грудях руками, ще й досі з оксамитовою стрічкою на шиї, тиха, спокійна, геть зжовкла, вкрита мухами.

«Грудка землі,— подумав він,— грудка землі, яка відчувала голод, сміялася і стискала в обіймах. Кавалок глини, що плакав. А тепер? Який диявол приводить нас у світ, який диявол забирає?»

Зорбас плюнув на підлогу й сів; наївшись і напившись, він відчув себе бадьорішим.

Молодь у дворі тим часом лаштувалася до танцю. Прибув знаменитий лірник Фанурйос, відсунули подалі стіл, каністри з-під гасу, корито, кошик для брудної білизни, і, звільнивши місце, почали танцювати.

Прийшла старшина: дядько Анагностис зі своєю довгою гачкуватою палицею, у білій широкій сорочці, Кондоманольос, товстий і засмальцьований, а також учитель з великим мідним каламаром на поясі й зеленою ручкою за вухом. Бракувало тільки старого Маврандоніса — він утік у гори, боячись суду.

— Раді вас бачити, хлопці! — сказав дядько Анагностис, здійнявши руку.— Гарної вам розваги! Їжте й пийте, хай вас бог благословить, але не кричіть, бо то сором. Небіжчиця чує, хлопці, чує!

Кондоманольос пояснив:

— Ми, значить, прийшли описати майно небіжчиці й розділити його поміж сільською біднотою. А ви що з’їли — те з’їли, що випили — те випили, годі! Не здумайте мені нишпорити й грабувати, нещасні, бо тоді начувайтеся!

І він грізно потряс костуром.

За старшиною присунув гурт простоволосих, обірваних, босих жінок. Кожна тримала згорнутий лантух під пахвою або великий кошик на спині. Підступали вони боязко, крок по кроку, мовчазно.

Дядько Анагностис обернувся, побачив їх і спалахнув:

— Ах ви цигани такі! Ану, назад! Це що? Грабувати зібралися? Ось ми тут усе опишемо, а потім розділимо як слід, по справедливості, між бідними. Назад, кажу вам, якщо не хочете скуштувати дрюка!

Учитель добув з-за пояса довгастий мідний каламар, розгорнув великий аркуш паперу й попрямував до крамнички, щоб саме з неї почати опис.

Але в цю мить розлігся жахливий гуркіт — заторохтіли каністри, покотилися котушки, задзеленчали, б’ючись на череп’я, чашки. У кухні теж загримотіли каструлі, тарілки, ложки й виделки.

Старий Кондоманольос кинувся до будинку, потрясаючи костуром. Тільки де вже було йому змагатися! Баби, чоловіки, дітлахи вискакували з дверей, вистрибували з вікон і перевалювалися через паркан, тягнучи хто що встиг ухопити: сковорідки, каструлі, матраци, кролів... Інші знімали з завісів двері й вікна і пхали їх на плечах. Мімітос і собі прихопив пару пантофлів небіжчиці, зв’язав їх шнурком і почепив собі на шию — здавалося, ніби мадам Ортанс осідлала була його, а потім стала невидимкою, лише пантофлі її й видніли...

Учитель насупив брови, засунув каламар знову за пояс, згорнув так і не списаний папір і, не мовивши й слова, з виразом глибоко ображеної гідності спустився з порогу й подався геть.

А бідолашний дядько Анагностис кричав і вмовляв, вимахуючи палицею:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы
Люди как боги
Люди как боги

Звездный флот Земли далекого будущего совершает дальний перелет в глубины Вселенной. Сверхсветовые корабли, «пожирающие» пространство и превращающие его в энергию. Цивилизации галактов и разрушителей, столкнувшиеся в звездной войне. Странные формы разума. Возможность управлять временем…Роман Сергея Снегова, написанный в редком для советской эпохи жанре «космической оперы», по праву относится к лучшим произведениям отечественной фантастики, прошедшим проверку временем, читаемым и перечитываемым сегодня.Интересно, что со времени написания и по сегодняшний день роман лишь единожды выходил в полном виде, без сокращений. В нашем издании воспроизводится неурезанный вариант книги.

Герберт Джордж Уэллс , Герберт Уэллс , Сергей Александрович Снегов

Фантастика / Классическая проза / Космическая фантастика / Фантастика: прочее / Зарубежная фантастика