Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Та як же вам не соромно, хлопці, як вам не соромно, адже небіжчиця чує!

— Може, піти покликати попа? — запитав у нього Мімітос.

— Та якого там попа, телепню? — сердито крикнув Кондоманольос.— Вона ж католичка! Ти що, не бачив, як вона хрестилася? Чотирма пальцями, нечестива! Гайда, закопаємо її, хай не смердить і не загиджує село!

— У ній уже черва завелася, от їй-богу! — сказав Мімітос і перехрестився.

Дядько Анагностис кивнув довгою благородною головою.

— А тебе це дивує, дурнику? Людина, аби ти знав, щойно народиться — вже повна хробаків, просто ми їх не бачимо. А вони, як тільки почують, що ми починаємо гнити, одразу вилазять із своїх нір — білі-білі, як оті, що в сирі!

З’явилися перші зірки й зависли в повітрі, наче тремтливі дзвіночки — вся ніч наповнилася ніжним дзвоном.

Зорбас зняв клітку з папугою, що висіла над ліжком небіжчиці. Осиротілий птах злякано забився в куток: він довго придивлявся до того, що сталося, але нічого не зміг уторопати, тому сховав голову під крило, скулився і притих.

Коли Зорбас знімав клітку, папуга стрепенувся, хотів був щось сказати, але Зорбас виставив долоню й зупинив його, лагідно сказавши:

— Мовчи, мовчи... Ходімо зі мною.

Потім він схилився над мертвою й довго вдивлявся в неї. Горло йому стиснуло, він хотів був нахилитися нижче й поцілувати її, але стримався.

— Ну, з богом...

По цьому Зорбас узяв клітку й вийшов надвір. Я чекав на нього, й він одразу попрямував до мене.

— Ходімо звідси,— промовив ледь чутно й узяв мене під руку.

Він здавався спокійним, але губи його тремтіли.

— Цього нікому не минути...— сказав я, щоб якось розрадити його.

— Оце втішив! — саркастично процідив Зорбас.— Ходімо звідси.

— Чекай, зараз її виноситимуть, треба побути. Чи ти не можеш витримати?

— Та витримаю...— глухо відповів він, поставив клітку на землю й схрестив на грудях руки.

З кімнати небіжчиці вийшли, хрестячись, простоволосі дядько Анагностис і Кондоманольос, а за ними четверо танцюристів, ще й досі з весняними трояндами за вухом, хмільні й веселі, винесли тримаючи за ріжки, зовнішні двері, на яких лежала небіжчиця. На деякій відстані за ними йшов лірник з лірою, гурт підпилих чоловіків — вони ще жували, та п’ять чи шість жінок з каструлею чи стільцем кожна. Останнім ішов Мімітос, почепивши на шию протерті пантофлі.

Віяв теплий, вологий вітер, і море роздратувалося. Лірник звів смичок — і в теплій ночі радісно, переливчасто задзвенів його голос:

Чому ж ти, моє сонечко, так рано закотилося...

— Ходімо! — сказав Зорбас.— Усе. Кінець.

Ми мовчки йшли вузенькими сільськими вуличками. Чорніли неосвітлені будиночки, то там, то там гавкне собака, шумно зітхне віл. Час від часу з повівами вітру до нас долітали веселі, дзюркотливі, ніби струмені водограю, звуки дзвіночків ліри.

Ми вийшли з села й попростували на свій берег.

— Зорбасе,— сказав я, аби порушити важке мовчання,— звідки віє вітер? З півдня?

Але Зорбас ішов уперед, тримаючи клітку з папугою, як ліхтар, і не відповідав.

Коли ми прийшли на берег, Зорбас обернувся:

— Ти їсти хочеш, хазяїне?

— Ні, не хочу.

— А спати хочеш?

— Ні.

— І я не хочу. Давай посидимо на камінні, я в тебе дещо запитаю.

Обидва ми натомилися, але й не думали спати. Нам було соромно розвіювати гіркоту цього дня, а сон здавався втечею від небезпеки.

Ми посідали край берега. Зорбас поставив клітку між ногами і якийсь час мовчав. Над горою спливло страшне сузір’я — стоокий звір із закрученим хвостом; подеколи котрась із зірок відривалась від нього й падала.

Зорбас дивився на зірки роззявивши рота, ніби бачив їх уперше.

— І що то воно може бути там, угорі? — прошепотів він.

І небавом зважився нарешті заговорити до мене.

— Можеш ти мені сказати, хазяїне,— мовив він, і голос його в теплій темряві ночі пролунав зворушено й урочисто,— можеш ти мені сказати, що все оце означає? Хто його сотворив? І навіщо сотворив? А крім того, найголовніше.— В голосі його почувся гнів і жах водночас.— Чому ми вмираємо?

— Не знаю, Зорбасе! — відповів я і спалахнув від сорому, ніби мене запитували про найпростіші, найбуденніші речі, а я не годен був пояснити їх.

— Не знаєш! — вигукнув Зорбас, і очі його округлились від подиву.

Так само вони округлились і тієї ночі, коли він запитав, чи буду я танцювати, а я відповів, що не вмію.

Помовчавши, він раптом вибухнув:

— То на стобіса ж оті талмуди, що ти їх читаєш? Нащо ти їх читаєш? Якщо вони про це нічого не кажуть, то що ж вони кажуть?

— Вони виражають сум’яття людини, яка не може відповісти на те, про що ти питаєш, Зорбасе.

— Чхав я на те сум’яття! — крикнув Зорбас, обурено тупнувши ногами в камінь.

Від несподіваного крику папуга в клітці аж підскочив.

— Канаваро! Канаваро! — загорлав він, ніби кличучи на допомогу.

— Та замовкни ти! — гримнув на нього Зорбас і гупнув кулаком по клітці.

Потім знову звернувся до мене:

— Я хочу, щоб ти мені сказав, звідки ми приходимо і куди йдемо. Ти ось уже стільки років грієш лоба над усякими премудростями, вже не одну тонну паперу списав, то вже мав би до чогось доглупатись!