Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Голос його був сповнений такої муки, що мені аж дух забило. О, якби ж то я міг відповісти йому!

У глибині душі я відчував, що найвище, чого може досягти людина, не є ні Знання, ні Честь, ні Гідність, ні Звитяга, а щось інше, далеко вище, далеко героїчніше, щось на відчай душі: Страх, священний Жах. Що є за тим священним Жахом? Туди людський розум не годен сягнути.

— Не відповідаєш? — з мукою запитав Зорбас.

Я спробував розтлумачити своєму другові, що таке священний Жах:

— Ми такі собі малесенькі черв’ячки, Зорбасе, на листочку велетенського дерева. Той листочок — наша Земля, а решта листя — то зірки, рух яких ти бачиш уночі. Ми повзаємо по нашому листочку, обмацуємо його з трепетом, нюхаємо — він або пахне приємно, або смердить, пробуємо на смак — чи годиться їсти, стукаємо в нього — і він відлунює й стогне, як жива істота.

Окремі люди — найвідважніші — досягають краю листочка, вдивляються в хаос широко відкритими очима, прислухаються, нашорошивши вуха. І здригаються, зрозумівши, яка страхітлива прірва між ними, і вслухаються в шум, що йде від інших листків велетенського дерева. А тоді помічають, як із його коріння підіймаються соки й повнять їхні серця. І схилені отак над безоднею, нараз відчувають усім тілом, усією душею, як їх проймає жах. З цієї миті починається...

Я зупинився. Хотів був сказати: «З цієї миті починається Поезія», та мені раптом здалося, що Зорбас цього не зрозуміє, тож я замовк.

— Що починається? — нетерпляче запитав Зорбас.— Чому ти не доказуєш?

— ...починається велика небезпека. Одним паморочиться в голові, й вони марять, інші з ляку силкуються знайти відповідь, яка б додала їм духу, а тому кажуть: «Бог», ще інші вдивляються в прірву за краєм листочка і спокійно, мужньо мовлять: «А мені подобається».

Зорбас надовго поринув у задуму, прагнучи зрозуміти мої слова.

— Я,— озвався він нарешті,— кожної миті дивлюся смерті в очі, дивлюся й не лякаюсь, однак ніколи, ніколи не кажу: «А мені подобається». Ні, аж ніяк мені це не подобається. Хіба я не вільний чинити як хочу? Я з цим не згоден!

Він примовк, але невдовзі знову закричав:

— Ні, я не підставлю смерті шию, як баран, не скажу: «Заріж мене, моя пані, щоб я потрапив до раю!»

Я мовчав. Зорбас обернувся й люто глянув на мене.

— Хіба я не вільний чинити як хочу? — знову загорлав він.

Я мовчав. Сказати «Так!» необхідності, перетворити неминучість на власну вільну волю — це, мабуть, єдиний шлях людини до спасіння. Я знав це, тому мовчав.

Зорбас, побачивши, що я вже нічого не можу йому сказати, обережно, щоб не розбудити папугу, підняв клітку, ліг і поставив її біля своєї голови.

— На добраніч, хазяїне,— промовив.— Годі вже.

Теплий південний вітер віяв звідкись із Африки, і від його тепла наливалися плоди й овочі Кріту і груди крітянок. Я підставляв йому лоб, губи, шию, і під його струменями ріс, аж тріщав, наче плід, мій розум.

Я не міг заснути. Не хотілося. В голові не було жодної думки, я тільки відчував у теплій темряві цієї ночі, як десь глибоко в мені щось визріває. Я переживав наяву дивовижне видовище, ясно бачив, що я перероджуюсь. Просто перед моїм зором яскраво, відкрито творилося те, що завше твориться потай від нас у найтемніших закутках душі. Я сидів край берега моря і стежив за дивом.

Поблідли зірки, небо посвітліло і на його тлі проступили, мов окреслені тонким пером, гори, дерева й чайки. Розвиднялося.

Минуло чимало днів. Дозріли злаки й посхиляли важкі від зерна голови, цикади на маслинах перетирали повітря, блискучі комахи повнили дзвоном гаряче сяйво дня, море парувало.

Зорбас ще вдосвіта мовчки подався на гору й заходився довершувати канатну дорогу. Незабаром уже стояли стовпи, на них натягли канат, на канат почепили гаки. Повернувся Зорбас із роботи пізно ввечері геть утомлений, розпалив вогнище, зварив їсти, і ми вечеряли, намагаючись не розбуркати в собі великих демонів кохання, смерті й жаху. Не заводили мови ні про вдову, ні про мадам Ортанс, ні про бога, тільки мовчки вдивлялися в темну морську далечінь.

Якось уранці я встав, умився, і мені здалося, ніби так само й цілий світ устав і вмився, наче народився заново. Я пішов до села. Ліворуч непорушно лежало фіалково-синє море, праворуч, мов військо із золотими списами, стояли жита. Я проминув смокву Хазяйської доньки, укриту зеленим листям і дрібненькими плодами, швидко, не озираючись, пройшов повз удовин сад і опинився в селі. Заїздик стояв порожній, осиротілий, зяючи темними провалами вікон і дверей, кімнатки стали пустками, у дворі вешталися собаки. У кімнаті небіжчиці вже не було ні ліжка, ні стільця, ні скрині, все розікрали, тільки в кутку лежала запилена, дірява й стоптана пантофля з червоною китицею. Вірна своїй господині, вона ще зберігала форму її ноги; ця убога пантофля, далеко чуйніша від людських душ, досі не забула рідної змученої ноги.