Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

За кілька днів подався я знову в те саме село просто опівдні — прикинувся мандрівним торговцем, зброю залишив на горі; хотів у селі купити хліба, солі та царухи[47] для хлопців. Коли це біля одного будинку побачив п’ятеро одягнених у чорне босих дітлахів. Вони тримали одне одного за руки й жебрали. Троє дівчаток і двоє хлопчиків; найстаршому було, мабуть, років з десять, а найменше, зовсім немовля, сиділо на руках у більшої дівчинки, вона його цілувала й пестила, щоб не плакало.

Мабуть, боже просвітлення на мене найшло, чи що, але я підступив до них:

«Чиї ви будете, дітки?» — питаю їх по-болгарському.

Більший хлопчик підвів голівку й відповідає:

«Попа, якого зарізали позавчора».

Мені потемніло в очах, земля закрутилась, як млинове коло. Обперся я об стіну, земля зупинилась.

«Підійдіть-но до мене, дітки»,— кажу їм.

Вийняв я із свого пояса капшук, повний турецьких лір та меджідіє, став на коліна й висипав їх додолу.

«Ось, беріть,— кричу,— беріть! Беріть!»

Діти попадали на землю й почали збирати рученятами меджідіє та ліри.

«Це вам, вам! — кричу,— беріть їх».

Віддав їм і кошика з товаром.

«Усе це ваше, забирайте!»

І одразу наліг на ноги. Вибіг із села, розстебнув сорочку, дістав Святу Софію, яку сам вишив, подер її, викинув і знову бігом... бігом... Та й досі біжу!

Спершись на стіну, Зорбас глянув на мене:

— Ось так я врятувався.

— Врятувався від вітчизни?

— Так, від вітчизни,— відповів Зорбас спокійним твердим голосом. І невдовзі додав: — Врятувався від вітчизни, врятувався від попів, врятувався від грошей. Відсіюю. Щодалі більше відсіюю, і мені легшає. Як це тобі пояснити? Звільняюся, стаю людиною.

Очі Зорбасові світилися, широкий рот задоволено сміявся. По недовгій мовчанці він знову розпалився: серце його бурхало через край, він не міг себе перебороти:

— Колись я ділив людей на турків, болгарів і греків. І таке я витворяв за вітчизну, хазяїне, що в тебе волосся стане дибки. Різав, крав, палив села, безчестив жінок, винищував родини... А чому? А тому, що вони, мовляв, болгари або турки. «У-у, бодай ти здох, тварюко,— часто кажу я собі,— бодай тебе земля проковтнула, бандюго!» Дійшов, бач, розуму. Тепер дивлюсь на людей і думаю: «Оце добрий чоловік, а оце поганий». І не має значення, болгарин він чи грек. Мені все одно. Добрий він чи поганий — я лише про це питав. І що більше старію — клянуся хлібом! — то, здається, вже й про це перестаю питати. Ну, справді, не в тім річ, добра людина чи ні. Всіх їх мені шкода, серце моє розривається, хоч я й прикидаюся, що мене нічим не діймеш. Дивись, кажу, ось і цей бідар їсть, п’є, любить, боїться, і він має свого бога та свого диявола, він теж спустить дух і лежатиме в землі, як колода, і його теж з’їдять черв’яки... Ех, бідолаха! Всі ми брати... М’ясо для черви!

А якщо то жінка — о! — тоді мене просто сльози душать. Ти, хазяїне, раз у раз береш мене на глузи за те, що я люблю жінок, але ж як їх не любити, га? Цих слабких створінь, які не розуміють, що з ними робиться, які відкривають усі свої дверцята й віддаються, ледве доторкнешся до їхніх грудей?

Пішов був я в болгарське село. І один падлюшний грек, староста, продав мене. Будинок, де я зупинився на ніч, оточили. Тоді я вискакую на дах, переповзаю з крівлі на крівлю, стрибаю з однієї на другу, як кіт, а ніч місячна. Помітили мою тінь, повилазили на дахи, відкрили по мені вогонь. І тоді я — що ти думаєш? — звалююся в один двір, у дворі схоплюється болгарка — вона там спала — в самій сорочці. Бачить вона мене, вже розкриває рота, щоб закричати, а я простягаю руку, шепочу: «Аман! Аман! Мовчи!» — і хапаю її за грудь. Жінка зблідла, припала до мене. «Іди в дім,— каже мені тихо,— іди, щоб нас не побачили...» Я заходжу в дім, вона стискає мені руку: «Ти грек?» — питає. «Так, грек, не видавай мене». Я її обіймаю за талію — вона ні слова. Спав я з нею, і серце моє трепетало від радості. «Бач,— думаю,— бач, Зорбасе, от що значить жінка, от що значить людина! Хто вона? Болгарка? Гречанка? Арабка? Чи не все одно? Людина вона, людина. І тобі не сором убивати? Тьху на тебе!»

Так я думав, поки був з нею, в її теплих обіймах. Та хіба могла мене залишити вітчизна, сука скажена? Вийшов я вранці одягнений болгарином — перевдягла мене болгарка, вдова, витягла із скрині одяг свого покійного чоловіка й віддала мені, коліна мені цілувала й просила приходити ще.

Прийшов, як же. Наступної ночі таки й прийшов,— патріот, бач, звір лютий,— прийшов з каністрою гасу й підпалив село. Мабуть, і вона згоріла, нещасна. Звали її Людмилою...

Зорбас зітхнув, закурив, двічі затягнувся й викинув сигарету.

— Вітчизна, кажеш... Слухаєш ту бридню, що в твоїх книжках... Мене слухай: скільки існуватиме вітчизна, стільки людина залишатиметься звіром, скаженим звіром... Та дякувати богові, я врятувався, врятувався, все, кінець! А ти?

Я не відповів. Всі проблеми, які я намагався розв’язати одну по одній на самоті, прикутий до столу, цей чоловік розв’язав у горах, на волі, сам своєю шаблею.

Я заплющив очі, сумний і невтішний.