Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Повернувся дід додому, відколупав від дверей, геть поточених шашелем, шматочок деревини, отакісінький, як рисова зернина, загорнув його в вату, та ще й єлею на нього капнув, і став чекати. Коли це незабаром приходить кум з попом. І поросятко приніс. Піп накинув єпітрахиль, покропив святою водою, і передача священного дерева відбулася. По тому взялися до поросяти. І що ти думаєш, хазяїне? Не повіриш! Поклонився кум священному дереву, почепив його собі на шию, й відтоді став іншою людиною. Змінився. Пішов у гори, приєднався до повстанців і почав палити турецькі села, безстрашно кидатись на кулі. Бо чого ж йому боятися? Він же мав при собі священне дерево, тож свинець його не брав.

Зорбас розреготався.

— Все залежить від уяви,— сказав він.— Якщо ти віриш, то тріска з трухлявих дверей стає священним деревом, якщо не віриш, то цілий Чесний Хрест стає трухлявими дверима.

Варто лишень доторкнутись до Зорбасової душі, як вона присне іскрами.

— Ти на війні був, Зорбасе?

— А я знаю? — буркнув він і насупився.— Не пригадую. На якій ще війні?

— Ну, я хотів сказати, чи бився ти за вітчизну?

— Слухай, не облишив би ти ці теревені? Глупство то все, минулося — забулося.

— Ти це називаєш глупством, Зорбасе? І тобі не соромно? Отак ти кажеш про вітчизну?

Зорбас витяг шию, глянув на мене. Я теж лежав на ліжку, наді мною горіла лампа. Він довго дивився на мене суворим поглядом, потім згріб вуса в кулак:

— Ну й зелений...— нарешті промовив він.— Школярське м’ясо, школярський розум... Кажу я тобі, кажу — та все на вітер, даруй мені, хазяїне.

— Та як це так? — заперечив я.— Усе я розумію, клянусь тобі, розумію!

— Авжеж, розумієш розумом. Кажеш: правильно, неправильно, це так, це не так, ти правий, ти неправий. А що з цього випливає? Я дивлюсь на твої руки, на ноги, на груди, коли ти говориш, а вони залишаються німі, вони не промовляють нічого. Наче в них нема крові. То чим же ти можеш розуміти? Головою? Пхе!

— Ти, Зорбасе, кажи, не викручуйся! — крикнув я, щоб роздратувати його.— Здається мені, не дуже ти, негіднику, старався за вітчизну!

Зорбас оскаженів. Він так торохнув кулаком у стіну, що каністри озвалися громом.

— Я, ось цей самий,— загорлав він,— і не кажи мені такого, я вишив власним волоссям Аю Софію й носив її з собою, почепивши на шию, як талісман, біля серця. Ось дивись, оцими ручиськами вишив, оцим ось волоссям, воно тоді було чорне, як воронове крило. Гасав з Павлосом Меласом, я, ось оцей самий, по македонських бескеттях — сміливець, богатир отакенний, звір, обвішаний пряжками, фляжками, талісманами, ланцюжками, патронташами, пістолями. Я весь був у залізі й сріблі, в заклепках і цвяхах. Коли я йшов, то стояв гуркіт, ніби від кавалерії. Ось подивись отут, отут, отут... Подивись!

Він задер сорочку й спустив штани.

— Піднеси-но сюди лампу!

Я підійшов до нього з лампою. Світло впало на худе дрябле тіло: глибокі рубці — сліди від куль, не тіло — решето.

— А тепер глянь і сюди!

Перевернувшись на живіт, він показав мені спину.

— Бачиш, ззаду хоча б тобі один рубець... Зрозумів? А тепер забери лампу геть!

Зорбас натяг штани й сорочку, сів на ліжку.

— Глупство! — люто ревнув він.— Сором! Та коли ж це вже людина стане людиною? Носимо штани, комірці, капелюхи, а все одно ми й досі мули, вовки, лисиці, свині. Ми, кажуть, маємо образ і подобу божу! Хто? Ми? Тьху на наші морди!

У пам’яті Зорбаса спливали страшні спогади, він скаженів щодалі дужче й цідив щось нерозбірливе крізь свої розхитані дупласті зуби, аж раптом скочив на ноги, схопив глек з водою й припав до нього. Вода остудила його, він трохи вгамувався.

— До мене тільки доторкнись, як з мене одразу стогін — я весь у ранах. То що ж ти взявся мене клювати за жінок? Я, коли зрозумів, що вже став справжнім чоловіком, то навіть не озирався на них. А якщо й озирався, то доторкався до них лише на мить, одним скоком, як ото півень, і зразу йшов геть. «Смердючі куниці,— казав я собі,— смердючі попаді, хочуть випити з мене силу, бодай вони пропали!»

Так ото взяв я рушницю — і в путь! Пішов у партизани, став комітаджі. Якось уже в сутінках пробрався в болгарське село і сховався в одній стайні. Якраз на обійсті місцевого попа, лютого кровопивці-комітаджі. Ночами він скидав рясу, перевдягався на чабана, брав зброю й шастав по грецьких селах, а вранці, удосвіта, повертався назад, обмивав із себе грязюку та кров, і йшов на утреню. Саме тими днями було вбито одного грецького вчителя, просто в ліжку, сонного. Отож увійшов я в попову стайню, чекаю. Ліг долілиць на гній, за парою волів, і чекаю. Коли це пізно ввечері й піп заходить порати худобу; стрибнув я на нього й зарізав, як вівцю. Відрізав йому вуха й забрав собі — я, бачиш, збирав колекцію болгарських вух. Узяв вуха та й пішов.