Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Не менш сміливі за згаданих росіян у своїх етнологічних побу-довахідеякі вітчизняні автори, особливо прибічники трипільських витоків українців та усього прогресивного людства. Із затвердженого міністерством освіти України навчального посібника для студентів педагогічних закладів “Історія педагогічної думки і освіти в Україні”, Київ, 1993 (автори проф. О. О. Любар та Д. Т. Федоренко) дізнаємося (стор. 29), що відома з давньоарійських текстів хоо-ма, виявляється, ніякий не російсько-арійський молочний самогон, а предковічне українсько-трипільське питво, бо саме від нього походить українське ім’я Хома. На стор. 22 посібника читаємо “Праукраїнці-трипільці стали родоначальниками… славнозвісних борщів українських, вельми вітамінізованої страви, яка… і досі не знайшла собі альтернативи”. Як вдавалося трипільцям зварити борщ без картоплі, помідорів, буряка, моркви, цибулі, часнику, перцю і навіть без капусти, про існування яких вони тоді й не підозрювали, — це ще одна таємниця Трипілля, відповідь на яку знає лише професор О. О. Любар з Криворізького педінституту. Він докладно аналізує “новий підхід до постановки навчання і виховання підростаючого покоління населення праукраїнців трипільської культури” І хоча “не знайдено жодного підручника чи посібника для шкіл праукраїнців, як відсутні навчальні плани і програми, бо всі вони, як і численні унікальні духовні книги епохи неоліту знищені вогнем, мечем і водою під час і враз після хрещення Київської Русі в 988 р.” Все ж “система виховання і освіти населення праукраїнців уже в IV–III ти-ся-чоліттях до Різдва Христового була найбільш прогресивного у порівнянні з будь-якими цивілізаціями тогочасногосвіту”(Лю-бар, Федоренко, 1993, С. 23–25). Чого не скажеш про сучасну освіту українців, якщо такі посібники Міністерство освіти рекомендує українським студентам.

Романтико-фантастична трипільська версія походження українців розквітла за роки незалежності в середовищі патріотично налаштованих аматорів. Незважаючи на повне неприйняття фахівцями цього квазінаукового ггокруча та його неодноразову критику різними дослідниками, в тому числі і автором цих рядків (Залізняк 1997, 2002а, 20026, 2004а, б)], цей відверто фантастичний міф має досить широке коло прихильників серед свідомих українців.

А Розселення найдавніших землеробів у Європі в VII–V тис до н. е.

Кількість літературних фантазій на цю тему не піддається обліку, утворюючи окремий квазінауковий жанр україністики, що вже отримав назву “трипологія”. Одним із його наріжних каменів є непохитний автохтопізм “трипологів". Схоже, що вони й не підозрюють, що своїм корінням він сягає гірших традицій радянської археології. На противагу космополітичним міграціо-ністам, відстоювання місцевого коріння стародавніх культур і народів СРСР мало патріотичний підтекст, який нерідко виливався у твердження на кшталт: “наш радянський неандерталець най-протресивніший неандерталець у світі”.

Сучасні “трилологи” категорично заперечують давно очевидне для фахівців балкано-дунайське коріння трипільської культури. Цій непатріотичній, на їхню думку, позиції запродаи-дів — м і грац і он і ст і в вони протиставляють школу патріотичних автохтоністів. Останні не тільки не визнають загальновідомі балкано-дунайські генетичні зв’язки Трипілля, але й вважають Україну батьківщиною землеробства та скотарства, а Трипілля давньотераїнською державою, матір’ю усіх цивілізацій. Не во-лодіючи в належній мірі науковими джерелами з трипільської проблематики “трипологи” для зміцнення своєї позиції зараховують до автохгоністів таких авторитетів минулого, як Б. Хвойко, М, Грушевський, М. Біляшівський, В. Щербаківський, В. Дани-ленко, О. Кандиба-Ольжич, В. Петров та інших знаних українських вчених. Змушений розчарувати патріотичних трипіллязнав-ців — згадані поважні дослідники не тільки не вважали трипільців українцями, а Трипілля автохтонним в Україні, але й бачили його витоки у Подунав’ї, на Балканах та в Малій Азії.

В. Хвойка (1907, С. 3–4) на зорі української археології виводив від трипільців зовсім не українців, а взагалі слов’ян, чиї корені він опускав аж у палеоліт. А первісний центр землеробства він локалізував не в Україні, а між Карпатами і Балканами.

М. С. Грушевський бачив аналогії щойно дослідженим В. Хвойкою під Трипіллям матеріалам далеко на південь від України “в знахідкахсередньодунайськихкраїв” у Фесалії“і в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів”. Ці паралелі, на думку історика, “роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля. — Л. 3.) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок” (Грушевський, 1913,С. 45–46).