Новітні міфи та фальшивки про походження українців

До переваг дослідження відноситься й те, що “автор, мабуть, першим в Україні відкинув лицемірну «боязнь» расових досліджень і повернув історію «на круги своя» […} Усе це об’єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили етноси Північного Надчорномор’я». Ю. Канигін дуже слушно припускає, що “іавтору будуть закидати расизм — такі закиди вже пролунали на адресу журналу «Перехід-IV» та гнтернет-сайту www. perehid.org.ua, редагованих І. Каганцем." Але автор передмови вважає такі закиди 'інерцією замореного мислення і лицемірної моралі”. Аби така позиція не виглядала голослівною, Ю. Канигін зазначає, що люди, як і раси, не є рівними у функціональному відношенні. “Тут нічого не вдієш, і цього не треба боятися. Що з того, — демонструє свою скромність “класик”, - що мій посередній розум не рівня розуму Ньютона, Достоєвського, Гоголя чи Тараса Шевченка важливо, щоб не заважали мені самореалізовуватися і поважали мене як особистість” (Каганець, 2006, С. 9), Не вступаючи в суперечку щодо самооцінки розумових здібностей Ю. Канигіна (він тут, звичайно ж, кокетує), не можна не засумувати з приводу морально-етич-них аспектів його “самореалізацїї”, так само, як і “самореалізаці'Г І. Каганця. А це вже прямо впливає на повагу до них як до “особистостей”. Ми такі “особистості” вже спостерігали у всій їхній красі у геноцидні роки XX століття. Тому прагнення І. Каганця “повернути історію «на круги своя»’’ викликає відверті побоювання.

LlKgEZ-BSETKB

Звісно, що як “об’єктивний дослідник” Ю. Канигін не може ПОГОДИТИСЯ з усім, написаним І. Каганцем: “Книга, точніше, окремі її місця, дуже дискусійна ”. Бона навіть відзначається “українським «цен — тропупЬмом» ” (від кого це ми чуємо!), у чому самого Ю. Канигіна, звісно, аж ніяк не можна звинуватити. Виглядає, нібито старший і більш досвідчений колега журить молодшого, який, хоч і однодумець, але дещо страждає на щирий юнацький максималізм — хоча 1. Каганець, як можна прочитати на обкладинці, 1961 року народження, тобто "журити” вже, мабуть, запізно. Загалом же складається враження, що “зозуля хвалить півня, бо хвалить той зозулю".

Це властиво не лише ситуації “Канигін про Каганця”. Автори псевдотеорій формують цілий самодостатній простір вигаданих світів, у якому є більше, або менше радикальні “теорії”, більші україно- або слов’яно-^<<пупісти’^>. Цікаво, що не виникає суттєвих дискусій між україно- та росіє-“пупістами”. Якщо російські автори пишуть, що Трипілля-Аратта — це круто, але їхня така ж міфічна Гіперборея — крутіша, більш слов’янська та більш арійська, то українські одразу визнають існування Гіпербореї, але зазначають перевагу Трипілля-Аратти. Бони не можуть принципово посваритися, бо які аргументи можуть застосовуватися у суперечках різних “снів розуму” та різних фантазій? їм простіше гуртом визнавати сукупну реальність своїх фантастичних світів, декларуючи спільний фронт проти т. зв. “офіційної науки”. Так формується міжнародне “псевдонаукове біле братство”, як влучно назвав цю когорту “дослідників” Сергій Сегеда (с. 67).

Втім, повернемося до нашого цікавого тексту:

“І, нарешті, про «Арійський стандарт» (така назва книги). Автор виводить ряд еталонних рис характеру, якими повинні володіти люди (народи), що бажають стати лідерами людства. Такими кращими рисами, принаймні, у потенції, володіють українці, які і формують (будуть формувати) «стандарт» поведінки у грядущому складному світі. Все це у них (українців) — від арійців, від давніх предків.” (Каганець, 2006, С. 11) Звертаю увагу читача, що нарешті Ю. Канигін вжив не повсякчас застосовуваний ним термін “арії”, а дещо відвертіший У сенсі небезпечних асоціацій — “арійці”. Але, звісно, взяти на ві-РУ одразу усе, написане у книзі І. Каганцем Ю. Канигін начебто не може. Щоправда, це не заважає йому завершити свою передмову наступними доброзичливими міркуваннями:

.. тут потрібні не лише серйозні застереження і додаткова аргументація, а й нові фундаментальні дослідження в рамках авторської парадигми. Залишається лише побажати авторові подальшого просування у сфері етнології та історії в річищі своїх конструктивнтих концепцій. Думаю, що книга стане резонансним явищем у нашому житті.” (Каганець, 2006, С. 11, виділення моє. — К.Г.)