Одного разу на Різдво

— Гадаю, вона почувається в безпеці під моїм захистом.

— Я тобі кажу. Тобі варто подумати про кар’єру особистого охоронця. Гроші за навчання повернеш за кілька місяців.

Лорі ставить на столик свій келих, відхиляється назад, закидає пасма темного волосся за вуха, сидить навпроти мене, схрестивши ноги. Коли я був малий, ми щороку їздили на канікули до Корнуоллу, а мама мала особливу прихильність до тих крихітних фігурок піксі, що там продавалися. Вони сиділи на мухоморах чи ще на чомусь такому химерному. Лорі сидить у позі лотоса, гостре підборіддя, волосся закинуте за вуха. Щось у цій картині нагадує мені тих піксі, а наступної миті мене ні сіло ні впало охоплює туга за домівкою. Ніби вона моя давня знайома, хоч воно й не так.

Вона всміхається:

— Твоя черга.

— Не думаю, що в мене знайдеться щось гідне, — кажу. — Тобто маю на увазі, що я ніколи не буцав жінку головою.

— Який же ти чоловік?

Вона вдає розчарування, але попри її жарт, я усвідомлюю, що вона говорить серйозно.

— Хороший, сподіваюся?

Сміх завмирає в її горлі.

— Я теж на це сподіваюся.

Я знаю: вона говорить про Сару.

— Може, оце… — я різко міняю тему. — Розповім тобі про мій шостий день народження. Уяви собі малу дитину, яка загубилася в басейні з м’ячиками й настільки злякалася, що батько мусив пробиратися між гірками та переплутаними мотузками, мов крізь джунглі, щоб знайти малого. Я опинився під трьома футами м’ячів і плакав так голосно, що мене вирвало. Їм довелося там добряче прибирати, — перед моїми очима постає з усією ясністю перелякане обличчя батьків дитини, святкове вбрання якої їм довелося відчищати від мого шоколадно-тортового блювотиння. — Смішно, але на вечірки мене після цього стали запрошувати значно рідше.

— О, яка сумна історія, — каже Лорі, я навіть не припускаю, що вона дражниться.

Знизую плечима:

— Я чоловік. Я з твердого сплаву.

Вона знову стукає кісточками пальців по голові:

— Ти забувся, з ким маєш справу.

Я серйозно киваю:

— Залізна людина.

— Сам такий.

Я замовкаю й осмислюю, що ми тепер знаємо один про одного. Мені відомо, що вона незграбна з чоловіками та легко може спричинити поранення. Лорі знає, що мене легко налякати і що мене може на неї вирвати. Вона забирає порожню коробку з-під морозива та ложку, нахиляється, щоб поставити їх на кавовий столик. Попри всі намагання опиратися, мій чоловічий мозок спостерігає за її рухами, за її тілом, за матовим сріблом грудей, що видніється з-під рук, за тим, як вигинається низ її спини. І чого ж ці жінки так влаштовані? Так не годиться. Я хочу, щоб у нас із Лорі була платонічна дружба, але мій мозок наповнюється кожним її рухом, вбирає її, вбудовує в мою голову її мапу, тепер я можу бачити її уві сні щоночі. Я не хочу. Коли я не сплю, то, чесно, не думаю так про Лорі. Але, схоже, мій сплячий мозок не сприймає цього нагадування.

Уві сні я бачу, що її шкіра має кремово-блідий відтінок, що її очі кольору незабудок. Очі Лорі — мов літнє різнотрав’я. А тепер я додаю до цього й виразний вигин внизу її спини, її легку хмільну невимушеність і те, як вона прикушує нижню губу, коли замислюється над чимось. У такі моменти моя фотографічна пам’ять стає більше на заваді, ніж у пригоді. Звісно, мені сниться не лише Лорі. Але, здається, вона зайняла найміцнішу позицію серед усіх героїнь моїх снів. Не те, щоб мені завжди снилися якісь жінки. Негайно треба припиняти, бо я вже нагадую собі сортирного збоченця.

— Гаразд, гадаю, тепер знову моя черга, — каже вона.

Я киваю, радий, що вона перевела потік моїх думок в інше річище.

— Маєш знайти щось, що перевершить казання про великий удар головою.

— Я дійсно почала з найсильнішого, — погоджується вона та знов прикушує губу, намагаючись підібрати щось відповідне.

Спробую їй допомогти, кидаю кілька підказок.

— Ганебний випадок, коли ти гуляла в сильний вітер без трусиків? — Вона сміється, але хитає головою. — Отруїла когось своїм варивом? Або ненароком цілувалась із приятелем твоєї сестри?

Риси її обличчя м’якшають, я не в змозі прочитати все, що прослизнуло зараз по ньому: туга за минулим, іншій потік емоцій. Боже, я, напевно, сказав щось справді недоречне: вона часто-часто моргає, ніби щось потрапило в очі. Щось таке, як сльози.

— Боже. Дідько. Вибач, — бурмоче вона й люто тре очі тильним боком долонь.

— Ні, ні, це я. — Кидаюся на допомогу, досі не второпавши, що викликало таку реакцію. Я хочу взяти її долоню, поплескати по коліну, зробити щось, щоб вона зрозуміла, як я шкодую, але не можу ворухнути рукою.

Лорі хитає головою.

— Ти не винен.

Я чекаю, коли вона опанує себе.

— Хочеш про це поговорити?

Дівчина дивиться долі, пощипує шкіру на звороті долоні — короткі повторні рухи, намагання впоратись із ситуацією, опанувати емоційний сплеск за допомогою фізичного болю. Мій шиложопий братик Албі носить на зап’ястку еластичний браслет, який смикає саме з тієї ж причини.

— У мене була менша сестра. Вона померла в шість років. Мені тоді саме виповнилося вісім.