Одного разу на Різдво

Не можу сперечатися. «Повітряна в’язниця» — мій улюблений фільм. Коли вся радість мого життя потопає в потоці лайна, я обираю одне: дивлюся, як Камерон По потрапив у набагато гіршу халепу, та все одно виборсався. Яким би поганим не був мій день, я загалом майже впевнена, що мені не доведеться здійснювати аварійну посадку літака, повного вбивць та ґвалтівників, на Лас-Вегас Стрип.

— Кожному потрібен герой, — кажу я, не звертаючи уваги на те, що Джек вирішив гепнутися на інший кінець канапи, не залишаючи її в повне моє володіння.

— Так усі дівчата кажуть, — бурмоче він, закотивши свої золотаво-зелені очі.

— Тьху на тебе! — відстрілююся. — Я готуюся до довгої та блискучої кар’єри автора віршиків для вітальних листівок.

— У тебе від клієнтів відбою не буде, — шкіриться він. — Скажи щось таке.

Я сміюся, дивлячись у склянку. Правди ніде діти, вино мені дах підірвало.

— Принаймні підкажи привід.

Він зважує можливості. Я чесно сподіваюся, що він не візьме найпростішого й не запросить вітання на Валентинів день.

— Мій пес помер. Мені потрібна розрада.

— О, гаразд. Ну… — після коротких роздумів обираю вдалий перший рядок. — Почув про твого собаку. Прийми мої співчуття. Я знаю, ти не забудеш, яким він був за життя. — Я виводжу останнє слово з наголосом, особливою інтонацією, сама вражена власною дотепністю, потім продовжую. — І як він тебе любив, а ти його гладив весь час. Так, я дійсно сумую, що пес твій пішов від нас. — Я набираю швидкості до кінця рядка, ми обоє регочемо.

— Треба мені було пити пиво, а не ці дешеві помиї.

О, я раптом відчуваю, що поводжуся не як привітна господиня, але можу виправдатися тим, що він заскочив мене зненацька: звідки ж я знала, що він вийде сьогодні із Сариної спальні. Я тільки витягла решту морозива з морозильника та всілася назад на канапу, коли він повернувся.

— Піди візьми, у холодильнику є.

Дивлюся, як він виходить з кімнати: довгі тонкі ноги, затягнуті в темні джинси, темно-синя сорочка. Він, очевидно, намагався доступитися до Сари цього вечора, тому й краватка в нього ослаблена. Джек повертається з відкоркованою пляшкою пива, з надією тримаючи в руці ложку.

— У ресторані до десерту ми не дожили.

Я заглядаю до банки з морозивом і гадаю, чи дуже шокує його звістка, що я вже злупашила дві третини.

— З чим воно? — питає він, коли я невпевнено подаю йому банку.

— Карамель-сутра.

Ну чого не могла сказати просто «карамель»?

— Оце так? — він здіймає на мене веселі очі. — Мені треба закинути ногу за голову, щоб його їсти?

Якби я зараз із ним фліртувала, то, напевно б, запропонувала йому позу собаки чи ще чогось подібного, але я не фліртую, тож лише здіймаю очі та зітхаю, як справжня доросла.

— Лише в тому випадку, якщо це буде твоє особисте рішення.

— Я б міг, але джинси порву — це точно.

— Тоді краще не треба, — кажу, відвернувшись до телевізора. — Це один із моїх улюблених моментів.

Ми разом дивимося, як Нік Кейдж мужньо захищає жінку-охоронця в літаку, повному засуджених. Джек їсть морозиво, я кручу в руках келих із залишками вина. Я скоріш приємно розслаблена, ніж бурхливо п’яна — такий-от зручний ефект студентського життя: навчилася пити майже як середньостатистичний регбіст. Сара зазвичай така сама.

— Напевно того безкоштовного шампанського було кілька відер, якщо Сара в такому стані, — кажу, пригадавши, якою вона приповзла додому.

— Я не дуже все це люблю, то вона й моє випила, — відповідає він. — А нас усе частували й частували. Вона пила за двох, щоб урятувати мене: незручно було відмовлятися.

Я сміюся:

— О, ця дівчина. Одне велике серце.

— Голова в неї завтра болітиме.

Ми знову мовчимо. Я думаю, що б таке сказати, чим заповнити цю порожнечу, бо коли не вигадаю, то зроблю щось немислиме: запитаю, чи пригадує він ту зустріч на автобусній зупинці. Дуже, дуже сподіваюся, що я колись припиню постійно боротися з цим нестримним бажанням, що це вже не буде таким важливим або просто не стосуватиметься мене. Я над цим працюю.

— Ти їй дуже подобаєшся.

Оце-то бовкнула.

Він довго, повільно тягне пиво.

— Мені теж вона дуже подобається, — він повертається до мене. — Це ти про те, що якщо я раптом зроблю їй боляче, ти знайдеш мене де завгодно та видереш очі?

— Не думай, що я не зможу, — демонструю смішний удар карате, бо це все суцільна бравада, усе непереконливо, і єдина моя думка зараз: я люблю їх обох, у цьому корінь усіх проблем.

Звісно, моя вірність належить Сарі. Я знаю, де пролягає межа, яку ніколи не перетну, але іноді ця межа видається проведеною крейдою на траві, як на шкільному стадіоні, ніби її легко стерти та намалювати знову, але не там, де була до цього. У такі вечори, як сьогодні, вона, наприклад, посунулася вперед, а таким ранком, як завтра, я знову перенесу її на своє місце.

— Врахуємо належним чином твої таємні здібності ніндзя.

Я киваю.