Одного разу на Різдво

Куди мені братися до цієї легкості з моєю зовнішністю. Я намагалася докласти бодай трішки зусиль, щоб «мати невимушений товариський вигляд» — це скидається на що завгодно, тільки не на невимушеність. На мені одяг для виходу, що зовсім не пасує для домашнього вечора перед телевізором. Джинси, сірий мішкуватий джемпер, смужка блиску для губ, риска підводки для очей. Я не пишаюся тим фактом, що витратила більше п’яти хвилин на роздуми про свій прикид, але намагаюся бути розважливою із собою в цьому питанні. Звісно, я не вбираюсь у лахміття, але й не хочу відтіняти Сару. До того ж, вона сама причепила свою срібну шпильку у формі маргаритки мені на гривку, бо та падала на очі, тож, гадаю, їй приємно бачити, що в мене пристойний вигляд.

— Що будемо дивитися? — питаю, нахиляючись за шматком піци до коробки, розкладеної на кавовому столику.

— «Сутінки», — каже Сара, одночасно з Джеком, який пропонує:

— «Залізна людина».

Я переводжу погляд з одного на другу, передчуваю, що зараз мені знову доведеться грати роль третейського судді.

— Пам’ятай, у якій ти команді, Лу, — каже Сара.

Губи її смикаються. Дійсно. Я б до такого не додумалася. Я ще не читала книги й фільму не бачила, але знаю, що «Сутінки» — це про фатальний любовний трикутник.

Джек має вигляд страждальця, кліпає віями, як семирічний хлопчик, що випрошує гроші на морозиво. Боже, який він гарний. Я хочу сказати «Залізна людина». Я хочу сказати «Поцілуй мене».

— «Сутінки».

Джек

Довбані «Сутінки»!

Увесь вечір не до ладу.

А тепер ми ще й дивимося, мабуть, найжалюгідніший фільм усіх часів і народів про примхливу дівку, яка не може вибрати між двома хлопцями із суперсилою. Сара притуляється до мене, я цілую її в маківку та намагаюся не відривати очей від екрана, не дозволяючи собі навіть випадково глянути в напрямі крісла, де сидить Лорі, поки вона не заговорить особисто до мене.

Не хочу, щоб наші стосунки з Лорі були настільки незграбними, але такі вони є. Я знаю: це моя провина. Вона, мабуть, гадає, що я якийсь винятково тупий дивак, бо моя здатність до спілкування зникає в її присутності. Усе тому, що я намагаюся визначити її у своїх думках як подружку Сари, а не як ту дівчину, яку побачив лише раз у житті, та думав про неї постійно з тієї миті. Усі свята — вони, до речі, були жахливими, бо мама дуже сумувала, а я, як завжди, не знав, що робити, тож пив, — перед моїми очима стояв образ Лорі в піжамі на кухні, той дивний вираз її обличчя.

Боже, який я покидьок. Я втішаюся тим фактом, що це лише мій чоловічий мозок запам’ятав гарненьке личко, а в неї, мовляв, мозок не чоловічий, тож, напевно, її не мучать дурні спогади про молодика, який витріщався на неї на автобусній зупинці. До сьогодні мені цілком успішно вдавалося уникати нових зустрічей, але Сара вчора відверто запитала, чому мені не подобається Лорі, бо я кожного разу відмовляюся, коли вона мене кличе до себе. Що, в біса, я мав відповідати? Вибач, Саро, я тут просто намагаюся перевести твою найкращу подругу з ролі героїні моїх сексуальних фантазій на роль нової платонічної приятельки. Чи буває взагалі «платонічна приятелька»? Якщо ні, то треба, щоб була, адже, якщо ми із Сарою колись розійдемося, вона забере Лорі із собою. Від таких думок у мене все перевертається.

Я маю на увазі втрату Сари.

14 лютого

Лорі

Хто він узагалі такий, оцей святий Валентин, що його призначили експертом із кохання? Можу заприсягнутися: його повне ім’я — Велике-Цабе-Третій-Зайвий-Валентин, а резиденція в нього на острові, де палають свічки та все має пару, навіть напади молочниці.

Ви могли б колись сказати, що 14 лютого не буде моїм улюбленим днем у календарі? І навіть те, що Сара в цьому році пішла на повну ставку в бригаду сердечок і рожевих кульок, не допомагає. Сором зізнатися, але я зрозуміла: я все ще сподіваюся, що Сарі набридне Джек чи щось таке. Але все навпаки. Вона вже придбала три різних листівки для нього, бо щоразу, як побачить нову, знаходить у ній нові зізнання — чи то про те, якою щасливою він її зробив, чи про те, який він до холери гарячий у ліжку. І щоразу, коли вона показує мені свіжу листівку, серце моє всихає, мов чорнослив, та потім треба добрих кілька годин, щоб воно знову розправилося до форми свіжої сливки.

Хвалити Бога, вони йдуть до місцевого італійського ресторану, де, поза сумнівом, їстимуть стейки у формі сердечок, потім облизуватимуть шоколадний мус із пики одне одного. Але принаймні це означає, що сьогодні я захоплюю вітальню та влаштовую в ній велику одноосібну вечірку. Бріджит Джонс таке й не снилося. Я збираюся валятися на канапі та заправлятися морозивом і вином водночас.

— Лу, маєш хвильку?

Я закриваю лептоп — нічого такого, лише нова спроба знайти роботу, — відкладаю окуляри (мені насправді вони не дуже потрібні, але допомагають сконцентруватися) та бреду до Сариної кімнати з горнятком кави в руці.

— Що там?

Вона стоїть у джинсах і ліфчику, руки на стегнах.