Одного разу на Різдво

— Мене ваблять слова, — уточнюю я. — Сподіваюся, потраплю до журналів, коли мені таки пощастить. Я ніколи не планувала працювати перед камерою. — Зупиняюся саме на словах «на відміну від Сари», бо я впевнена, він уже знає, що до планів подруги входить робота в програмі місцевої служби новин, поки не покличуть до національного каналу. Фейсбуком постійно вештається цитата: «Деякі дівчата народжуються з блискітками в крові» чи щось подібне. Сара саме така, навіть більше, ніж просто така. У її блискітки примішаний гравій, вона не зупиниться, поки не отримає бажаного.

— А ви?

Він піднімає одне плече.

— В універі — журналістика. Мене вабить радіо.

Я вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радіо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пізно вночі, та й то, коли основного ведучого немає на місці, а цього не трапляється майже ніколи. Але всі десь починають, і, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, він точно займе гідне місце на радіо. У мене виникає раптове жахливе видіння: він із Сарою — золота телепарочка, такі як Філ і Голлі[4], яка сяє з мого телевізора кожного Божого дня, вони сиплють своїми фірмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатій. Це так реалістично, що я розгубила всі слова і, нарешті, з полегшенням почула, як повертається в замку Сарин ключ.

— Сонце, я вдома, — гукає вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старі віконні рами у вітальні.

— Ось вона, — кажу я та не відомо чому підскакую. — Піду їй допоможу.

Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.

— Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.

Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихи — мені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питати — це ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиною — у руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, з’єднаних нитками бажань і мрій, ось вона — чудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?

Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.

— Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги! — Сара безтурботно сміється та додає: — Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.

Хочеться сказати: я знаю, — але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.

— Ананас на піці — це все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть, — Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.

Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.

— Мені одного разу на піці банан трапився, повір, воно спрацювало, — він перетягує додаткову скибку ананасу на свій шматок і всміхається до мене. — Твій голос, Лорі. Ананас — так чи ананас — ні?

Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знає відповідь.

— Так, однозначно, так.

Сара пхикає так, що я шкодую про свою правдивість.

— Починаю думати, що звести вас докупи було поганою ідеєю. Ви змовилися проти мене.

— Команда Джек-Лу.

Джек підморгує мені та сміється, за що отримує добрячого стусана від Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, ніби вона зламана.

— Це тобі за те, що намагався розбити команду Са-Лу.

Тепер вона підморгує мені, я киваю, готова показати, що я на її боці, навіть якщо люблю піцу з ананасом.

— Пробач, Джеку, — кажу я, — ми сестрички по вині. Це сильніше, ніж ананас на піці, — мушу зазначити, що вино мені дійсно допомагає ладнати з цією ситуацією.

Сара кидає на нього погляд «от тобі!» та плескає мене по долоні, дотягнувшись із канапи до мого крісла (які не пасують одне до одного). Вона скрутилася калачиком на канапі, заховавши ноги Джекові під зад, її довге руде волосся обгорнуте навколо голови, ніби вона збиралася на задній двір доїти кіз.