Одного разу на Різдво

Дідько. Я викидаю з голови цей опис свого брата. Він на чотири роки молодший за мене, і це свята правда, що він може довести до сказу кого завгодно, але правда й те, що я страшенно люблю цього малого негідника. Навіть не можу собі уявити світ без нього.

— Господи, Лорі.

Цього разу я вже не роздумую. Сльоза котиться по її щоці, я простягаю руку та витираю її порухом великого пальця. Потім вона просто плаче, а я погладжую її волосся та колишу, як мама дитину.

— Вибач, я не повинна була так розкисати, — схлипує вона за кілька хвилин, коли ми обоє мовчали. Вона тре очі кулаками. — Мене просто зненацька захопило. Я вже сто років не плакала. Напевно, вино.

Киваю й опускаю руку, почуваючись огидно через таку мимовільну нечуйність.

— Я завжди кажу, що в мене лише брат, коли хтось питає. Я почуваюся, ніби зраджую її пам’ять, але так легше, ніж казати людям правду, — вона вже спокійніша, дихає повільно, але нерівно.

Я не можу дібрати слів, щоб сказати, що це правильно в такій ситуації. Але намагаюся. Я принаймні здогадуюся, що вона відчуває.

— Як її звали?

Обличчя Лорі сповнюється теплом, її вразливість пропалює мене наскрізь. Пронизлива гостра туга, гірка й солодка водночас, так, вона довгий час була позбавлена цього. Вона важко зітхає та повертається, щоб відхилитися на спинку канапи поруч зі мною. Підтягує коліна, охоплює їх руками. Коли знову починає говорити, голос її низький та розмірений, немовби проголошує промову на похороні коханої людини.

— Джині народилась із серцевою вадою, але вона була розумничкою, Боже, дуже розумною. Завжди крутилася біля мене. Була моїм найкращим другом, — Лорі замовкає на мить, готуючись до удару, бо знає: наступна частина історії завдасть їй фізичного болю. — Пневмонія. Ось вона є — і раптом її немає. Не думаю, що хтось із нас повністю відійшов після цієї втрати. Бідні мої мама з татом…

Вона замовкає, бо які тут можуть бути слова — батьки не повинні ховати свою дитину. Вона вже не щипає шкіри. Я не знаю, чи є у світі захисні механізми, які здатні подолати таке.

У телевізорі Ніколас Кейдж мчить на мотоциклі, увесь такий — дія та м’язи, а тут, у маленькій вітальні, я обіймаю рукою плечі Лорі, притягую її до себе. Спазми від ридання струшують її тіло, вона опускає голову на моє плече, заплющує очі. Я не помічаю того моменту, коли вона засинає. Але радий, що так, бо саме цього вона потребує просто зараз. Я не рухаюся, хоча, напевно, мав би. Я не встаю, не йду спати, хоча розумніший, напевно, так і вчинив би. Я просто сиджу коло неї, поки вона спить, і все так… Я навіть не знаю, що я відчуваю. Мирно.

Я не занурюю своє обличчя в її волосся.

15 лютого

Лорі

Прокинувшись, я усвідомлюю, що маю щось пригадати, але мозок ніби засунули в пожмаканий валянок. «Мабуть, це від вина», — похитуючись, повзе в голові думка, і тут я розплющую очі та бачу, що я не в ліжку. Так і залишилася на канапі, але подушка з мого ліжка — під головою, і я скрутилася калачиком під власною ковдрою. Довгий проникливий погляд на годинник надає нову інформацію: зараз лише кілька хвилин по шостій ранку, тож я влягаюся знову, заплющую очі, намагаючись пробратися крізь події минулого вечора, починаючи з того фрагмента, який прийшов на думку найпершим.

Морозиво. Вино. Раян Ґослінґ веслує на човнику. Лебеді. Точно, це були лебеді. Господи! Сара нализалася! Хвилинку я зосереджуюся на спогаді про Сару. Яке щастя, що Джек привів її додому. О, дідько. Джек.

Розум миттєво перемикається в режим паніки, переконуючи мене, що я, напевно, ляпнула чи учворила щось жахливе, якусь зраду, що Сара мене зненавидить. Він говорив зі мною, ми сміялися, дивилися фільм, а потім… О. І тут я згадую. Джині. Я занурююся глибше в мій кокон із ковдри, міцно заплющую очі, дозволяю собі згадати мою любу чарівну молодшу сестричку. Тендітні пальчики, нігтики, тоненькі до прозорості, єдина людина у світі з моїми очима. Мені потрібна вся зосередженість, щоб витягти зі спогадів її дитячий голос. Бурхлива радість її сміху, виблиск прямого світлого волосся на сонці. Уривчасті спогади, вицвілі, як пожовклі фото. Я не можу дозволити собі надто часто думати про Джині в повсякденному житті — потім доводиться дуже довго знову звикати до того, що її просто більше немає, приводити себе до ладу, забороняючи собі злитися на людей просто тому, що вони дихають, а вона вже ні.