Одного разу на Різдво

Тепер дивимося на нього удвох і чекаємо, бо нам сказали: це єдине, що ми можемо зараз зробити. Його вивезли з операційної, він уже поза безпосередньою небезпекою, але вони не знатимуть ступеня ушкоджень голови, доки він не прийде до тями. Джек лежить без сорочки, блідий, нерухомий, лише груди підіймаються та спадають, коли він дихає. Його вкривають переплутані бинти й трубочки, під’єднані до різних апаратів та крапельниць. Ніколи не було мені так страшно. Він на вигляд такий слабкий, і я ловлю себе на думці: що трапиться, коли раптом зникне світло? У них же генератор, правда? Бо я не думаю, що Джек сам підтримує в собі життя просто зараз — він підключений до національної енергомережі. Як смішно. У всьому Лондоні люди кип’ятять чайники, без упину заряджають телефони, використовують дорогоцінну енергію, а треба всю її зібрати, зберегти та віддати Джекові, щоб він жив. Будь ласка, живи, Джеку, любий мій. Не залишай нас. Не залишай мене.

Палата інтенсивної терапії — дивне місце, де спокійна технологія переплетена з панікою. Постійні тихі кроки медсестер, які чіпляють нотатки про стан пацієнта до металевих стійок ліжка, фонова симфонія звуків тривоги та коротенького попискування апаратів.

Я дивлюся, як Сара поправляє на кінчиках його пальців пластикові насадки, які перевіряють рівень кисню, а медсестра пише Джекове ім’я на білій дошці над його тумбочкою біля ліжка — великими синіми буквами. Заплющую очі і, попри те, що ніколи не була відданою парафіянкою, молюся.

10 серпня

Лорі

— Не намагайся ворушитися. Я покличу медсестру.

Я озираюся, щоб допомогти Джекові, який намагається підтягнутися в ліжку. А медсестра його відділення досить чітко пояснила, що, коли він потребує допомоги, йому треба натиснути на кнопку.

— До дідька, Лорі, не кіпіши. Я сам можу.

Йому б таке не прокотило, якби тут була Сара. Вона надерла б його хвору дупу. Він сьогодні випробовує своє щастя, бо зараз п’ятниця, і я раніше пішла з роботи, щоб провідати його сама. Кілька днів тому він прийшов до тями, лікарі, дякувати Богові, підтвердили, що серйозних ушкоджень мозку немає, але вони ще проводять дослідження, бо чує він зараз тільки на одне вухо. Відтоді стало зрозуміло, що він жахливий пацієнт. Прагнення незалежності завжди було однією з його найсильніших якостей. Але те, що він відмовляється просити про допомогу, украй небезпечно в його стані. Він під крапельницями, на руці стоїть катетер, який має контролювати полегшення болю. Щоразу, коли він рухається й намагається зробити щось для себе самостійно, це викликає скажену серію сигналів тривоги й завивання сирени, тож до нього прибігають медсестри. Я сідаю та дивлюся, як медсестра входить до палати і повертає його до правильного положення на подушках.

— Твоє миле личко починає мене діставати, О’Маро, — вона спокійна досвідчена представниця тутешнього медперсоналу.

Він шкіриться, але перепрошує:

— Дякую, Єво. Вибач. Можна я тебе виноградом пригощу? — він киває на кошик з фруктами поруч із ліжком — подарунок від колег.

— Ти хоч уявляєш, скільки винограду мені тут пропонують? — Вона дивиться на нього поверх окулярів. — Якщо вже хочеш зробити мені ласку, просто натискай на кнопку, коли тобі знову буде потрібна допомога.

Вона не затримується, знову залишає нас сам на сам. Я сиджу біля Джекового ліжка в чистому кріслі зі штучної шкіри, у кутку палати, де є ще шестеро пацієнтів, — здебільшого літні люди. Час пополудні, пора відвідин, але більшість із них дрімає в піжамах на зім’ятих простирадлах, і родичі до них не прийшли. За моєю спиною вікно відчинене навстіж, на кожній тумбочці крутяться вентилятори, але дихати тут важко.

— Гаряче сьогодні, — кажу. Я навмисно сіла з того боку, з якого він недочуває.

Він зітхає.

— Ось до чого дійшла наша дружба? Ми докотилися до розмов про погоду?

— Про що ще ти хочеш поговорити?

Він знизує цілим плечем, потім кривиться.

— Ти ж Тітонька Триндець. Розкажи мені, чим зараз переймаються юні леді.

Знімаю зі свого зап’ястка резинку для волосся, збираю його у хвостик.

— Гаразд. Я здебільшого листуюся з дівчатами, тож маю дуже багато питань про менструації.

Він закочує очі.

— А ще?

— Вугрі. У них безліч питань про вугрі. Одна минулого тижня запитала, чи допомагає від вугрів собача слина.

Він насолоджується абсурдністю.

— І що ти їй відповіла?

— Що котяча слина краще.

— Так і сказала?

— Трясця, звісно, ні.

— А треба було.

Я наливаю йому склянку води з льодом із глечика, який нянечка щойно поставила на столик, та встромляю туди свіжу соломинку.

— Ось, попий, — він не може тримати склянку, бо одне плече зламане, а друга рука — з катетером, тож я притримую склянку, поки він тягне через соломинку.

— Дякую, — він лягає назад на подушку, заплющує очі, роздратований на себе через це зусилля й те, що йому доводиться просити про допомогу в такій простій справі, як напитися води. — Розкажи ще.

Перебираю в пам’яті, що б таке могло потішити його уяву.