Одного разу на Різдво

Упевнений: Сара чекає, що я спізнюся. Мені більше не вдається їй догодити, попри всі мої постійні вибачення. Вона човпла мене, щоб я знайшов роботу, а тепер, коли це сталося, наїжджає за те, що я постійно на роботі. Справа не в тім, що я маю приєднатися до загального вигуку «Сюрпри-и-и-из!», коли Оскар дістанеться до своєї вечірки. Хто зараз такі влаштовує? Я гадав, це — елемент американських ситкомів. Сара цілком здатна впоратися з плейлистом Спотіфай без мене, а я цілком упевнений, що я там Оскарові так треба, як п’яте колесо до воза. Та то таке. Мені він — так само. Але, попри все це, я чогось прийшов сюди саме вчасно. Повертаю за ріг, на їхню вулицю, мені видно вишуканий таунхауз, у якому вони живуть. Дихання застигає парою перед обличчям, а я навмисно ледь соваю ногами, щоб відтягнути той момент, коли доведеться зайти всередину та вдавати, ніби мені подобається вереск його друзів. Чи то пак, вереск їхніх друзів, як, я гадаю, мені слід казати з огляду на те, як вони з Лорі зараз зблизилися. Іноді думаю, що для неї було б краще, якби Біллі її тоді підчепив. Принаймні він смішний та не видає з себе когось, ким насправді не є. Сара й Лорі постійно тягнуть нас до пекла подвійного побачення, де вони сміються, мов сестри, а ми підтримуємо загальну розмову, як сусіди, котрим одне до одного цілком байдуже. Не те, щоб ми колись могли б стати сусідами, бо він живе в Тхірвіллі, а я — у Стоквеллі[21]. І в якому б світі ми не жили, ми просто надто не схожі, щоб стати друзями. Єдине, що в нас спільного, — це Лорі. А вона з кожним днем стає все більше схожою на нього, а не на нас.

Я вже перед будинком. Хотів пройти мимо, але у відчинених дверях стоїть Лорі, запрошуючи якогось незнайомця. Вона помічає мене та злегка здіймає руку на знак привітання. Тягну час, поки її гість не зайде всередину, тоді заскакую, намагаючись усміхатися.

— Лу.

— Джеку. Тобі це вдалося.

Вона героїчно намагається не дивитися на годинник, а я марно намагаюся не дивитися на морську зірку, що вмостилася між її ключицями. Лорі прикриває кулон пальцями, ніби боїться, що я знову можу піддатися нападу люті та зірвати зірку з її шиї.

— Маєш гарний вигляд, — кажу їй.

Вона кидає погляд на свою сукню, ніби вперше її бачить. Цей стиль для неї незвичний — чорна, вінтажна, із синьою каймою та подолом, що теліпається навколо колін. Я ніби знову повертаюся до Барнс Коммон, до пива, сонячного сяйва, до чортового колеса.

— Дякую, — відповідає вона з непевною схвильованою усмішкою й торкається цілунком моєї щоки. — Проходь. Сара в кухні, — вона веде мене крізь облицьований кахлями передпокій до їхніх дверей. — Приготувала ромовий пунш.

— Вона дала забагато рому?

Лорі сміється — через плече — і мене це вражає. Уперше за довгий час вона щиро сміється над моїми словами.

— Звісно, так вона й зробила.

Ми минаємо купки людей, яких я здебільшого не впізнаю, кількох знаю, зокрема пихатого Оскарова брата, ім’я якого в мене з голови вилетіло, та його жінку, яка, здається, на сніданок висмоктує по цілому лимону, як і на обід та вечерю. Ми із Сарою зустрічалися з ними на День дарунків[22] у пабі, неподалік звідси. Точніше, Оскар винайняв кімнату для різдвяних посиденьок, бо навіщо ж тусуватися з усілякою наволоччю в барі, коли можна зіпсувати настрій, зігнавши надто мало людей до надто великої кімнати?

Оскарів брат плескає мене по руці, коли я йду повз нього.

— Радий бачити тебе при доброму здоров’ї, друже, — каже він.

Маю визнати, я пригадую, що він не завжди такий похмурий. Не можу сказати того ж про його дружину. У неї вигляд, ніби її тоненька, мов олівець, усмішка робить їй боляче, вона так звужує очі, ніби хоче, щоб я щонайшвидше пішов геть. Чудово. Усе одно не збирався з нею говорити. Я нічого не знаю про кіно й про те, як ідеально почистити перепелине яйце.

— Джеку, сюди.

Сара. Моя рятівниця. Можливо, тут, коли ми у великій компанії, вона буде до мене привітнішою. Лорі кладе руку на моє плече та просить її вибачити, а я прямую до відносної безпеки кухні. Сара, як завжди, має приголомшливий вигляд, цю сукню я ще не бачив — така тісна, жовта, відтіняє її волосся. Сара дістає для мене пиво з холодильника.

— Що там з музикою? — повертаю голову, щоб почути.

Це все що завгодно, але не той плейлист, який я так ретельно складав.

— Один із Оскарових друзів заволодів моїм телефоном, — вона кривиться. І тут до нас завалює один із двійників Оскара. — Оцей.

— Твій приятель знов тобі пише, — каже той, простягаючи їй телефон.

Приятель? Я перехоплюю телефон.

— Твоє здоров’я, друже. Я розберуся з музикою з цієї штуки.

Двійник Оскара блимає очима на Сару, вона забирає його порожній келих і наливає в нього пунш.

— Тепер він головний, — каже вона, усміхається та виймає з мене отруйний шип, киваючи на мене.

Я тисну йому руку, бо вона зависає в повітрі між нами, але за його спиною Сара дивиться на мене сповненими паніки очима.

— Приятель? — кажу тихо, передаючи їй телефон, коли ми лишаємось удвох. Повідомлення освітлює екран. Це від Люка.