Одного разу на Різдво

Потім заплющує очі, а я роздивляюся її профіль, такий дорогий мені, такий знайомий. На її віях мерехтять сльози.

— Саро, сказати це — нормально, — намагаюся говорити м’яко, бо це робить боляче нам обом. Неможливо кинутися зі скелі й піти далі неушкодженим.

— Як це взагалі може бути нормально? — питає вона.

Як дванадцятирічна дівчинка. Ставлю пиво на підлогу та повертаюся до неї обличчям.

— Бо ти — це ти. — Її волосся спадає на обличчя, я відвожу його назад, закладаю за вухо. — Дивовижна та прекрасна ти.

Її обличчям котяться сльози.

— А ти — це ти. Упертий чудовий ти.

До цього моменту я так довго не почувався порядною людиною. Мабуть, це найбільш гідний вчинок, який я зробив стосовно Сари за всі ці місяці. Я б лишень хотів, щоб їй не було так до біса боляче.

— Але ж нам усе одно було добре, правда? — Вона бере мою руку, холодні пальці сплітаються з моїми.

Зараз я бачу, як вона сперлася на кнопку «стоп» у ліфті й тримає, поки я не запрошу її на ланч.

— Дуже добре, Сар. Майже ідеально, якийсь час.

— Майже — то для багатьох людей достатньо, — каже вона, — для багатьох. Світ сповнений «майже ідеальних» пар.

Вона тремтить, шукаючи моє обличчя. Я розумію це. Мене теж тіпає. Не можу уявити, яким було б моє життя без неї. Ким би я був.

— А тобі цього достатньо? — питаю та клянуся собі: якщо вона скаже «так», заберу її додому, заволочу в ліжко, та нехай і мені теж цього буде достатньо.

Вона не може відповісти. Не тому, що не знає, що сказати, адже розуміє: щойно слова вимовлені — їх уже не повернеш.

Сара притуляється до мене, кладе голову на моє плече.

— Завжди думала, що ми любитимемо одне одного вічно, Джеку.

— Так і буде, — кажу їй і чую, що вона киває.

— Я не хочу прощатися, — шепоче вона.

— Давай поки не будемо, — відповідаю, — просто посидь тут зі мною ще трішки. — Я обіймаю її востаннє. — Я завжди пишатимуся тобою, Сар. Я дивитимуся на тебе в новинах і думатиму: ось вона, ця сліпуча дівчина, що змінила моє життя.

Мушу зізнатися: я теж плачу.

— А я слухатиму, як ти розмовляєш на радіо, та думатиму: ось знову він, той блискучий чоловік, який змінив моє життя, — відказує вона.

— Бачиш? — я витираю її очі великим пальцем. — Ми навіть не можемо залишити одне одного, навіть не варто намагатися. Я завжди буду у твоєму житті, а ти — завжди в моєму. Ми надто довго були друзями, щоб припинити це ось так зараз.

Ми сидимо тут ще трішки, притулившись одне до одного, дивимося, як перші сніжинки, кружляючи, спускаються з нічного неба. Нам не треба повертати одне одному обручок, немає майна, яке слід було б ділити, дітей, щоб передавати їх одне одному на галасливих парковках. Просто двоє людей, готові розпрощатися і йти далі своїми шляхами. Один із нас має зробити це, має бути тим, хто встане й піде, — і я знаю: це потрібно зробити мені. Надто довго вона була сильною за нас обох. Я маю лишити її тут, під захистом Лорі. На мить я притискаю її до себе, відчуваю, що зробити це абсолютно неможливо. Кожна часточка мого тіла прагне лишитися тут. Потім я цілую її волосся, підіймаюся та йду геть.

16 лютого

Лорі

— Я зробила нам сандвічів.

З тієї вечірки минув тиждень. Від того вечора, коли освідчився Оскар та розірвали стосунки Сара з Джеком.

Вечірка мала скажений успіх, звісно, значною мірою завдяки Сариному пуншеві. Навіть Флісс перепала чашка для тосту на честь іменинника, а за півгодини жінка витрусила свою голову з охайної перуки та запитала, чи немає в кого часом цигарки. Джеррі ледь ніг не переламав — так поспішав дати їй ще одну чашку пуншу. Я не збиралася оголошувати наші заручини, поки ми не повідомимо моїм батькам, але, щойно ми вийшли зі спальні, хтось вигукнув: «Ми знаємо, що ти там робив!», і Оскар не втримався. «Так. Освідчувався!» — закричав він, а всі навколо вибухнули оплесками та взялися нас розціловувати. Звісно, перш за все я хотіла сказати про все Сарі. Вона плакала. Тоді я думала, що це були сльози щастя, емоції, підсилені пуншем. Навіть те, що Джек пішов раніше, не пролунало для мене тривожним сигналом, можливо, тому, що я була надто захоплена власним щастям, щоб усвідомити ту порожнечу, яка виникла в нашому садку. Сара, як справжній герой, ні словом не прохопилася про те, що вона має власну новину — величезну й спустошливу. Власне, вона мені взагалі не сказала. Сказав Джек. Він зателефонував учора, щоб розпитати, як Сара, бо вона не відповідає на його дзвінки, і коли я запитала, чому, розповів мені. Я дочекалася, коли подруга нарешті виповзе зі своєї роботи, забрала її додому, і ось тепер вона тут, зіщулилася на канапі під теплою ковдрою.

— «ДС-делікатес», — подаю їй тарілку із сандвічами та залажу під ковдру до неї. Оскар тактовно зник майже на весь вікенд, залишивши нас дивитися дурнуваті фільми, пити червоне вино для відновлення сил і балакати, якщо вона схоче. Вигляд у Сари, коли вона вчора вийшла з роботи, був ніби людина цілий тиждень майже нічого не їла. Примара моєї Сари.

— Давно в нас уже такого не було.