Одного разу на Різдво

Моя родина — єдина причина, чому я ще не з’їхала з глузду. Оскарова колишня, Крессіда, сплутала мого брата з офіціантом і поскаржилася, що її шампанське недостатньо охолоджене. Тож він освіжив його кубиками льоду, які виловив у найближчому відерці з водою. Коли ж вона, заставши його за цим заняттям, пригрозила йому звільненням, той із величезним задоволенням повідомив, що він мій брат, звісно, скориставшись при цьому найсильнішим бірмінгемським акцентом. Братик ще не відійшов від пиятики з приводу дня народження мого чудового малюка-небожа, Томаса, який сьогодні такий схожий на ангелика, що майже відтягнув від мене загальну увагу. Деріл незадовго до того відкликав мене вбік для невеличкої душевної розмови та запитав, чи я згодна бути хрещеною Тома прийдешнього літа — від таких пропозицій на власному весіллі кожна дівчина сльозу пустить! Я так люблю свою родину, а сьогодні особливо, коли з Оскарового боку така величезна кількісна перевага.

— Пані та панове, час для промов.

О Боже! Я геть забула, що Сара мала виголошувати промову. Вона навмисно вписала її в програму під номером один, її відсутність переламає ретельно складені плани Королеви Люсіль. Можна було б якось цьому зарадити, якби я здогадалася її про це попередити, але я нічого не зробила, тож тепер червонопикий тамада щойно запросив усіх привітати почесну дружку гарячими оплесками. Люди плескають, але повільно, уривчасто, розгублено: натовп знає, що щось не так, а от що робити — не знає. Божечко, персонал тут узагалі спілкується між собою чи ні? Можна ж було зрозуміти, що, коли головний стіл був спішно перенакритий після нашого прибуття, це означало, що Сари не буде, але ні: тамада й надалі викликає її ім’я знову й знову та дивиться на нас із очікуванням. Оскар, благослови його Боже, переляканий, бо знає: йому слід щось зробити, але й гадки не має, що саме. Люсіль нахиляється вперед та дивиться на мене з виразом «зроби щось негайно». Я вдивляюсь у море облич перед собою та починаю здійматися на ноги, міркуючи, що, в біса, може зараз вийти з моїх вуст. Брехати людям віч-на-віч про причину Сариної відсутності було нестерпно. Я не певна, що зможу просто в очі збрехати всім цим людям на одному диханні. Але що маю їм сказати? Що Сара дізналася, ніби я колись любила її хлопця, і тепер не може мене бачити? Серце починає калататися, я відчуваю, що обличчя червоніє. Потім чую, що хтось відсуває свого стільця по паркету та прочищає горло, щоб почати говорити.

Це Джек.

Залою пробігає гомін, тихий гомін передчуття: зараз, мабуть, буде цікаво.

— Оскільки Сара не змогла прибути, Лорі попросила мене сказати кілька слів замість неї, — він дивиться на мене із запитанням в очах. — Мені пощастило грати роль третього колеса у велосипеді Сари й Лорі протягом кількох років, тож я добре уявляю, що б вона сказала, якби була тут.

Дуже сумніваюся, що він має найменше уявлення про те, що Сара сказала б, якби вона була тут просто зараз, але киваю головою та повертаюся на своє місце. Чого, власне, я повинна дивуватися, що роль Джека на моєму весіллі стала більш значущою? Він був поруч, здається, у кожен важливий момент у моєму житті, так чи інакше.

— Бачте, ми із Сарою певний час були разом, поки — зовсім нещодавно, якщо чесно, — пробачте, вам не потрібно знати… хм-м-м… — він дивиться на жінку, яка сидить поруч із ним, а залом уже починають лунати смішки. — І коли я кажу, що був для них, мов третє колесо, то маю на увазі найширший сенс, звісна річ. Тобто близьким, але не настільки близьким… — він знову замовкає, бо люди починають сміятися. — Пробачте, — каже він, дивлячись на мене та корчачи невеличку гримасу. — Гаразд, — продовжує він, а я усвідомлюю, що він нервує, лише коли бачу, як він тре долонями штани. — Що ж хотіла б Сара сказати про Лорі? Ну, те, що вона чудова подруга, — це безумовно. Я знаю, що Сара завжди казала, що вона в університеті виграла в лотерею найкращу сусідку по кімнаті, у вас двох дружба така, яка буває раз у житті. Ти — джин у її тоніку, Лорі. Сара дуже тебе любить.

Дехто аплодує, моя мама тре очі. О Боже. Я тримаюся з усіх сил, щипаю себе за руку. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Я не наважуюся навіть одну сльозинку випустити, бо не зможу потім зупинити цей потік, не дати йому перетворитись у повноцінні ридання до судом усім тілом. Мені дуже не вистачає сьогодні Сари. У моєму ретельно спланованому весіллі утворилася дірка у формі Сари, і — боюся, до смерті боюся — вона залишиться на все життя. Джек зітхає, набирає повітря. Можна почути, як шпилька падає на підлогу.

— Знаєте, навіть коли б мене попередили, що я маю сьогодні виступати, я все одно мучився б над питанням, що сказати, бо ж насправді немає слів, здатних пояснити, чим же вона така особлива, Лорі Джеймс.

— Оґілві-Блек, — вигукує хтось. Гадаю, Джеррі.

Джек сміється, запускає руку у волосся — я певна, зараз весь жіночий контингент весільної вечірки зітхає.

— Пробачте, Лорі Оґілві-Блек.