Одного разу на Різдво

— То відкривай.

Я легенько проводжу рукою по його блискучому синяво-чорному волоссю, усміхаюся.

— Гаразд.

Усередині, за папером та серветками, ми знаходимо витончену різдвяну ялинкову кулю ручної роботи, на ній вигравіювані наші імена та дата весілля.

— Хіба вона не дивовижна? — Я проковтую клубок у горлі, дбайливо повертаю її до коробки.

— Ти заслуговуєш на дивовижу, — каже він, цілуючи мої пальці.

Потім видихає:

— Ти щаслива, Лорі?

Я здивована його тихим запитанням. Він ніколи не питав мене про це раніше.

— Хіба тобі треба про це навіть питати?

— Тільки раз, — раптово він стає надзвичайно серйозним.

Затамовую подих і дивлюся в його очі. Розумію, що наш шлюб залежить від моєї відповіді на це запитання.

— Я неймовірно щаслива бути твоєю дружиною, Оскаре. Я дякую своїм щасливим зіркам, що ти з’явився в моєму житті.

Він дивиться на мене, мовчазний і неможливо вродливий, його очі говорять мені, що є речі, про які він хотів би казати, але цього не буде, бо сьогодні — день нашого весілля. Він встає та підіймає мене.

— А я дякую моїм зіркам за тебе.

Він повільно й глибоко цілує мене, його рука обіймає мене за талію, інша тримає за підборіддя, я дозволяю собі розтанути, розчинитися в ньому. Сподіваюся й молюся, що ми завжди зможемо знайти одне одного — отак, як знайшли в Таїланді, як знаходимо вночі в ліжку. Кохання до нього відрізняється від усього, що було в моєму житті, ясне й просте, однозначне. Я лину до нього, до думки про нас двох на порозі пляжної хатинки. Оскар не зізнається, куди ми поїдемо на медовий місяць, але я сподіваюся всім моїм серцем, яким принесені шлюбні обітниці, що це буде Таїланд.

Ми стоїмо перед вишукано прикрашеною ялинкою, яку вже поставили в наш люкс, і я вішаю нашу кульку на одну з порожніх гілочок. Оскар так близько, поруч зі мною, його теплі вуста торкаються моєї шиї, ми дивимося, як кулька обертається і ловить світло.

— Джек має рацію, — шепоче він, — я — щасливий скотиняка.

2014

Новорічні обітниці

1. Сара. Я написала її ім’я на папері, а в спустошеній душі спалахнуло полум’я сорому. Потрібно знайти спосіб переконати її в тому, як мені прикро. Що я була в жахливій ситуації, просто не могла собі дозволити кохати її хлопця. Я з усіх сил намагалася не любити його. Мені треба якось зробити, щоб вона пробачила мені, бо не можу уявити свого життя без неї.

2. Оскар. Мій чоловік! Я просто хочу, щоб ми залишалися такими ж щасливими, якими є зараз, щоб насолоджувалися нашим першим роком як справжні фанати подружнього життя. Ні, я не кажу, що ми на цьому зациклилися. Але усвідомлення, що я — місіс Оґілві-Блек, надає мені відчуття безпеки й надійності, а надто тоді, коли всі інші скелі піді мною, здається, зникли. Моя обітниця: нехай він ніколи знову не буде змушений питати мене, чи я з ним щаслива.

3. Робота. Мені вкрай необхідна зміна в кар’єрі. Після одруження я відчуваю, що переросла обов’язок відповідати на питання підлітків про кохання та страждання. Урешті-решт, я більше не офіційний світовий експерт із нерозділеного кохання. Тепер, коли все це весільне безумство завершене, я прагну нового виклику. Можливо, знайду щось більш відповідне тому життю, яке маю зараз. Можливо, «Добра господиня» або «Леді». Ха! Якщо вже на те, то нехай Люсіль дивиться на моє ім’я у своєму улюбленому журналі. Буде ще один привід не любити мене.

4. Ну от, ми дійшли й до… Її Величності Люсіль. Я мушу проявити більше старанності, щоб змусити її мене полюбити.

5. Мама й тато. Потрібно намагатися частіше з ними бачитися. Життя тут дуже метушливе, більше, ніж колись. Але це не виправдання. На весіллі я зрозуміла, як мені їх не вистачає. Тішуся, що мій брат із сім’єю живуть поблизу них. Мама завжди надсилає мені фотографії маленького Тома. Люблю дивитися на них, але серце моє трохи щемить, бо вони там усі разом, а я тут — за багато миль від моїх рідних.

16 березня

Лорі

— Що це таке? — я виборсуюся та сідаю рівно, бо Оскар стоїть із тацею біля ліжка.

— Сніданок до ліжка, святкуймо наш ювілей, — він ставить тацю мені на коліна, а я мовчки панікую, гадаючи, про яку особливу дату забула. — Ми одружені вже цілих три місяці, — продовжує він, рятуючи мене від переляку, — ну, щоб бути точним, три місяці й два дні, але почекати до неділі — воно ж краще, правда?

— Гадаю, що так, — сміюсь у відповідь. — Повертаєшся до ліжка?