Одного разу на Різдво

Я мовчу. Ми весь вікенд провели разом, а новини зазвичай не випадають на тебе недільним вечором, чи не так? Якщо в мене новини, я не можу витримати, щоб не вибовкати їх при першій нагоді. Що ж то за новини в Оскара, що він обрав такий момент та недбало підкидає їх до розмови?

Усміхаюся, намагаючись прибрати приємно-зацікавлений вигляд, але не можу позбавитися відчуття, що хтось щойно провів мені по хребті пальцем, холодним, мов лід.

— Я отримав підвищення в банку.

Мене охоплює полегшення.

— Це ж чудові новини. Що ти робитимеш? — не знаю, чому я це питаю, бо не дуже розуміюся на тому, що він робить зараз.

— Капур переїжджає до Штатів наприкінці місяця, тож їм потрібен хтось, щоб займатися відділенням у Брюсселі.

Кілька разів я зустрічалася з Капуром. Він — утілення ідеї архетипового банкіра: костюм у тонесеньку смужку, рожева сорочка, великий рот. Не дуже мені подобається.

— Це гідне підвищення? — вимовляю це як питання, усміхаючись, прагнучи показати, що я задоволена, навіть коли не дуже розумію ієрархію.

— Дуже велике, дійсно, — відповідає він. — Посада віце-президента. Я керуватиму чотирма відділеннями. — Оскар геть не вміє вихвалятися, це одна з його милих особливостей. — Проте я хотів спочатку з тобою поговорити, бо, можливо, доведеться проводити більшу частину тижня там.

— У Брюсселі?

Він киває. У його очах щось мигтить.

— Частину кожного тижня? — намагаюся приховати тривожну нотку, та мені не вдається.

— Можливо. Капур зазвичай проводить там три дні на тиждень.

— О, — плутаюсь у словах, бо не хочу все зіпсувати.

Він заслуговує на це, і хочу, щоб він знав, як я ним пишаюся.

— Я можу відмовитися, якщо ти вважаєш, що це забагато, — пропонує він, а я почуваюся останнім стервом.

— Боже, ні! — я встаю, обходжу стіл, умощуюся йому на коліна. — Мій розумний чоловік, — обіймаю його за шию. — Я просто сумуватиму за тобою, от і все. Але я тобою так пишаюся, — цілую його, доводячи свою щирість. — Молодчина. Я в захваті. Правда, в захваті.

— Обіцяю, що не буду «чоловіком на годину», — його темні очі шукають мої, бо йому потрібно переконатися.

— А я не буду «дружиною на годину», — кажу у відповідь.

Та все одно хвилююся: як це в нашому випадку має бути? Він дуже амбітний, його, очевидно, надихнула перспектива підвищення, а мені доведеться пошукати якесь нове заняття, щоб заповнити половину тижня. Мимоволі порівнюю нас із моїми батьками, які завжди пишалися тим, що більше однієї ночі одне без одного не провели, окрім того часу, коли мама народжувала нас у пологовому будинку, та коли тато зліг із серцем. Подружжя повинно бути разом постійно, адже воно — подружжя, так?

Оскар розстібує два верхніх ґудзики моєї сорочки, я відсуваюся, щоб подивитися на нього.

— Знаю я ваші ігри, пане, — кажу, — але цей стіл упирається мені в спину, і я ще не доїла своєї вечері, тож поки що тобі не перепаде.

Він трохи похнюплюється, потім підіймає брову з задоволеним виглядом.

— Це ягня до біса смачне.

Ось так. Три місяці минуло після шлюбних обітниць. І ми збираємося жити окремо половину відведеного нам часу. Ягня не смакує мені так само добре, коли я знову беруся до ножа й виделки.

27 травня

Лорі

Люсіль прекрасно знає, що у вівторок Оскар у Брюсселі, тож чого вона зараз тисне на кнопку нашого дверного дзвінка — лишається тільки гадати. Якусь мить я міркую, чи не вдати, що мене вдома немає. Не думаю, що вона підглядала за мною та побачила, як я зайшла в будинок кілька хвилин тому. Чи, може, у неї є камера стеження, що фіксує всі мої пересування.

— Люсіль, — я відчиняю двері, перекосивши обличчя привітною посмішкою, (принаймні я сподіваюся, що ця посмішка привітна), — заходьте.

Я раптом відчуваю, що запрошую її до її власної квартири. Усі ж документи на її ім’я. Вона занадто чемна, щоб сказати про це вголос. А от її зверхній погляд саме про це нагадує, коли вона повз мене проходить у квартиру. Я миттю забираю зі столу порожню кавову філіжанку, тішуся, що встигла вранці до роботи пробігтися пилососом по всіх кутках. Оскар постійно намагається переконати мене, що варто запросити прибиральницю, але я просто не можу собі уявити, як розповім мамі, що плачу комусь, хто прибирає за мною. Її Величність Люсіль кидає навколо критичним оком і сідає. Боже, про що мені з нею говорити?

— Боюся, що Оскара сьогодні немає вдома, — кажу я, а вона спадає з обличчя.

— О, — її пальці тягнуться до важких перлів, які завжди прикрашають шию. — Я не подумала.

Звісно. У неї всі зустрічі в органайзері записані особливим зеленим чорнилом — цю ручку вона використовує лише для записів про нього.

— Чашку чаю?

Вона киває.

— Дарджилінґ, будь ласка, коли у вас таке є.