Читаем Одного разу на Різдво полностью

Одного разу на Різдво

Єдина людина, якій я зараз хотіла б зателефонувати, з якою хотіла б поговорити, — це Сара. Я вже майже пробую набрати її номер, але що казатиму, якщо вона дійсно відповість? «Привіт, Саро, мені треба з кимось поговорити, бо я з’ясувала, що мій чоловік проводить надто багато часу зі своєю колишньою?» Якось я сумніваюся, що вона дослухається до мене зі співчуттям. Натомість дістаю лептоп і відкриваю свій Фейсбук. Крессінди немає серед моїх друзів, але в Оскара вона є, тож перейти з його сторінки на її — справа однієї секунди. Більшість записів у неї підзамочні, окрім кількох постів, які вона хоче продемонструвати світові, — кадри її вишуканого життя в Брюсселі. Я клікаю, поки не знаходжу її в групі перед баром, де Оскар сміється поруч із нею за столиком.

О Оскаре.

10 червня

Джек

Залитий сонцем Единбург до біса чудовий. Я тут уже понад рік і вже починаю почуватися ніби вдома. Я знаю вулиці, не питаючи, як пройти туди, — ну, більшу частину. З’ясувалося, що в моїх литках є м’язи, про які я й гадки не мав, бо все це місто, здається, побудоване на одній клятій величезній горі. Коли я саме приїхав, велетенські гостроверхі гранітні будинки здавалися мені суворими. Але це, імовірно, було здебільшого віддзеркаленням мого настрою, аніж враженням від готичної архітектури. Тепер я бачу місто таким, яким воно є: яскравим, галасливим, привітним. Проте волинками я досі не захоплююся.

— Уже тобі замовив, Джеку, — у пивному садку Лорн, мій бородатий велетень-продюсер, помічає мене та здіймає повну пінту. У пабі проходить зустріч нашої команди. Я вже казав, що життя тут доволі круте, так?

— Веріті сьогодні немає? — Гейлі, моя асистентка, здивовано підіймає брови, коли я гепаюся на стілець.

— Ні, — відказую, — ми дружньо розпрощалися.

Навколо столу нас шестеро, і всі хором видають в унісон «у-у-у-у-у-у-у-у!» Я махаю на них руками:

— Дітвора.

Гейлі намагається поводитися, мов доросла, що особливо кумедно, адже вона з нашої команди наймолодша.

— Вибач, не хотіла втручатися.

Знизую плечима.

— Та ти й не втручалася.

— Трясця, хлопче, — Лорн удає скорботу, — пробач, що прикололися.

Я знову знизую плечима. Направду, я взагалі не засмучений. Усе до цього йшло. Веріті дедалі більшого від мене вимагала — в усіх сенсах. Вона хотіла більшого від усього, що я їй давав: мого часу, моєї енергії, моїх емоцій. Не думаю, що комусь із нас цей розрив буде важко пережити. Вона постійно чіплялася до Сари й Лорі, завжди підштовхувала мене, щоб я сказав, що вона вродливіша, успішніша, що з нею веселіше, ніж із ними. Ця конкуренція мене дістала. Вона хотіла просто бути найкращою, а не найкращою для мене. Та і я не був для неї найкращим. Інтереси в нас були геть різними: я не розумівся на правилах гри в поло та не захоплювався навчанням. Знаю, із цього виходить, що я тупий віслюк. Але, коли чесно, я саме зараз просто не в настрої заводити стосунки — чи з Веріті, чи будь із ким.

Салютую своєю пінтою.

— За свободу!

Поруч зі мною Лорн сміється та бурчить щось саркастичне про «Хоробре серце».

25 червня

Лорі

— Лорі…

Я щойно вийшла зі співбесіди на нову роботу та насолоджуюся кавою й сонечком на веранді кав’ярні на Бороу Маркеті, коли хтось зупиняється біля мого столика.

Це вона.

— Саро, — я встаю, шокована — так несподівано її побачила! Ще більше шокована тим, що вона зупинилася й заговорила до мене. — Як ти?

Вона киває.

— Ну, ти знаєш. Усе по-старому. А ти?

Це так болісно офіційно, що я ледь не плачу.

— Ось, щойно мала співбесіду на нову роботу.

— О!

Я хочу, щоб вона розпитала мене про деталі, але вона не продовжує.

— Залишишся на каву?

Вона міркує, дивиться на мою філіжанку.

— Не можу. Мене чекають в іншому місці.

Радість говорити з нею така палка, така абсолютна, що я хочу вчепитися в полу її жакета, зупинити її, аби вона не йшла. Це розчарування, певно, написано в мене на обличчі, бо на її губах з’являється ледь помітна усмішка.

— Іншим разом, Лу, добре?

Я киваю.

— Я тобі зателефоную?

— Або я тобі. Чи так, чи так.

Вона здіймає руку в прощальному русі, а потім тане у вирі ринкового натовпу. За кілька секунд мій телефон дзижчить:

«Тримаю кулачки за нову роботу. С. Цьом».

Потік моїх сліз не спинити. Я до нудоти нервувалася цілісінькій ранок, боячись цієї співбесіди до редакційного відділу розкішного жіночого журналу, а тепер мені геть байдуже, вийде щось із цього чи ні, бо я здобула дещо набагато цінніше. Здається, я повернула свою найкращу подругу — малесеньку її часточку принаймні. Мені хочеться вихлюпнути каву до найближчого вазона та замовити коктейль.