Одного разу на Різдво

«Пробач, що телефонувала, коли ти, напевно, спав. Просто тато мій учора помер. Я подумала, що ти зміг би бути поруч».

Десь усередині цього речення я усвідомлюю, що вона плаче, та відштовхую Аманду. Сідаю в ліжку. Батько Лорі помер. Чорт забирай, тримайся, Лу. Я вискакую з ліжка, натягую джинси, одночасно тисну кнопки мобільника й бурмочу вибачення для Аманди. Замикаюсь у ванній, сиджу на закритому унітазі — так я зможу поговорити з Лорі й мене не буде чути.

Вона відповідає з третього гудка.

— Лу, я щойно отримав твоє повідомлення.

— Джеку.

Вона не говорить нічого, окрім мого імені, починає знову важко схлипувати, слова не йдуть, тож я починаю говорити.

— Ей, ей, ей, — говорю так ніжно, як тільки можу. — Я знаю, сонечко, знаю, — усім своїм серцем я хочу обійняти її. — Усе гаразд, Лорі, усе добре, серце моє, — я заплющую очі, бо її горе таке гостре й мені боляче його чути.

— Я хочу, щоб ти була тут, — шепочу я. — Обіймаю тебе міцно-міцно, тримаю тебе в обіймах. Ти чуєш це, Лу? — чути, як плаче Лорі, — найгірша мука у світі. — Я гладжу твоє волосся, тримаю тебе, кажу тобі, що все буде добре, — я проказую тихі слова, а її ридання уповільнюються. — Я кажу тобі, що тримаю тебе, і я тут.

— Я б хотіла, щоб ти був тут, — каже вона трохи згодом рваними словами.

— Я зможу, сяду на найближчий потяг.

Вона зітхає, голос нарешті стає рівнішим.

— Ні, я в порядку, чесно. Деріл тут, і мама, звісно, і Оскар буде тут завтра увечері.

«Оскар мав би бути тут просто зараз», — думаю я, але не кажу цього.

— Не знаю, що мені робити, — каже вона. — Я не знаю, що робити, Джеку.

— Лу, ти нічого не повинна робити. Повір мені. Я знаю.

— Я знаю, що ти знаєш, — мовить вона м’яко.

— Не треба поспішати, не треба намагатися зробити все сьогодні, — проваджу я, бо пам’ятаю ті чорні важкі дні надто добре. — Тобі здаватиметься, що ти розгублена. Але просто роби те, що відчуваєш правильним. Не звинувачуй себе за те, що плачеш надто багато чи не плачеш, коли думаєш, що варто було б, або коли не знаєш, як допомогти мамі. Просто будь, Лорі. Це все, що ти можеш зробити зараз. Тримайся, добре? Чекай Оскара, він приїде і зробить всі офіційні справи, дозволь йому зв’язатися з потрібними людьми заради тебе. Повір мені, він буде радий, що зможе надати практичну допомогу.

— Гаразд, — у голосі її чути полегшення, ніби вона просто потребувала когось, із ким можна пройти крізь це.

Як би я хотів, щоб то був я.

27 жовтня

Лорі

— Аліса з третього номера попросила мене занести це. Вона каже, що буде в церкві пізніше.

Тітонька Сьюзан, мамина сестра, передає мені велику вікторіанську губку. Тітка з нами вже кілька днів, надійна, мов скеля. Поруч із нею мама змогла пережити емоційну зустріч з реєстратором, обговорити похорон, спланувати своє вбрання й усвідомити, що світ продовжує існувати, навіть коли тата в ньому немає. Тітонька Сьюзан утратила свого чоловіка, Боба, чотири роки тому. Вона може зрозуміти мамині почуття так, як ні я, ні Деріл не зможемо. Ми втратили тата, але вона втратила свого коханого, і з цим їй доведеться зіткнутися віч-на-віч під час похорону.

Я йду кухнею з пирогом у руках, коли Сара з’являється у вікні задніх дверей, — уже підняла руку, щоб постукати. До мами з татом усі приходили з чорного ходу — такий це дім. Я здригаюся від думки, що скоро називатиму його лише маминим, і мушу звикнути до цього. Не можу витримати думки про те, як вона тут буде крутитися сама.

— Гей, — каже Сара, коли я відмикаю двері. І потім: — Овва! — коли дивиться на заставлені їжею всі кухонні поверхні.

Маю сумнів, що на полицях місцевого «Маркса й Спенсера» залишилося багато продуктів. Тітонька Сьюзан замовила все через Інтернет, аж до серветок й одноразового посуду.

— Його можна просто викинути в смітник після всього, — казала вона мені, клікаючи по екрану із замовленнями, — кому ж захочеться займатися миттям посуду після похорону.

Якщо додати до цього з півдюжини чи більше пирогів, що з’явилися сьогодні вранці від сусідів та друзів, можна заспокоїтися: ніхто не залишиться голодним.

Я була дуже рада, коли поруч зі мною опинився хтось, хто знав, що треба робити, попри те, що Оскар, Деріл та я владнали основні підготовчі справи з поховальним бюро, коли Оскар повернувся з Брюсселя. Чи є щось гірше у світі, ніж процес вибору варіанту труни? Кому насправді яке діло — ясен це чи сосна, чи ручки мідні, чи срібні? Ми пройшли крізь це, і, зрештою, яку б домовину не обрали, скоро вона зберігатиме мого любого татуся. Це видається нереальним. Надто жорстоким, щоб бути правдою.

Сара обертається до мене й обіймає рукою за плечі.

— Ти як, нормально?