Олександр Довженко

Трагедію митця, відірваного від Батьківщини, не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі й Америці. А оцінили його у світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в академічних фахових курсах з історії кіно, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженка визнано як одного із першого десятка провідних митців цілої шістдесятирічної історії кіномистецтва. «Перший поет кіно» – так назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американського фільму» (видання 1939 і 1947); «“Земля” Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії», – пише Жорж Садуль[38] у книзі «Історія мистецтва кіно» (Париж, вид. 1949 і 1955); найкращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» створено під впливом Довженка – твердить Артур Найт у своїй книжці «Найживіше мистецтво. Панорамна історія кіно» (Нью-Йорк, 1957); «“Земля” Довженка – це твір генія; йому мусили уступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін», – пише Айвор Монтегю[39] в есе «Довженко – поет життя вічного» (міжнародний кіноквартальник «Sight and Sound», Лондон, ч. І, літо 1957). Це лише кілька прикладів із сотень. Довженка визнали в світі справді беззастережно. Але все це буде написане й надруковане потім, а в 1932 році Олександр Петрович, якому вже давалася взнаки хвороба серця, бачив те, що відбувалося навколо нього, і не знав, як жити далі. Усе частіше звучали звинувачення в «буржуазному націоналізмі». Кажуть, що, гостюючи у знаного маляра В. Кричевського, Довженко сказав: «Мене заарештують і з’їдять». А ще розповідають, що на ордері про арешт Олександра Довженка і на вироку вже були підписи секретарів ЦК КП(б)У Постишева[40] і Косіора[41]… Євген Сверстюк[42] писав про перебування митця у Москві: «Він був нехитрий, і його було здалеку видно. І був невимовно упертий у своїй любові. Йому ніколи не вірили секретні служби, а отже, і влада. Він тримався на високому покровительстві. Але взявся грати роль у спектаклі соцреалізму і дотримувався правди. У Москві рівень свободи був незрівнянно вищий, ніж у приреченій на духовну та культурну смерть Україні, отже, гра була легшою. Москва була місцем заслання, але й порятунку».

Те, що Олександр Петрович не за власною волею жив і працював у Москві, підтверджує його «Щоденник», у кожному записі, в кожному слові якого звучить туга за Батьківщиною і жахливе відчуття неможливості повернутися. Погляньмо лише на деякі уривки: «Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів. Велика Вдовиця» [13/IХ.1944]; «Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене порожньо. Все вимерло, замовкло. Вся Україна» [27/VII.1945]. «Не хочу я оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині. Чому мізерність духовна українського уряду і ЦК партії України мусять стукати мене по голові могильними цвяхами? Нащо я мучу, оплакую себе, навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в’ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення?» [3/VIІI.1945]. «Я не знаю навіть, чому я на чужині. Не пускають мене туди… чи звідси мене не пускають в їхні руки? Однаково мені, однаково мені» [23/VIIІ.1945].