Олександр Довженко

Деякі дослідники вважають, що від звинувачень у «буржуазному націоналізмі» Олександр Довженко спробував відкупитись фільмом про індустріалізацію – «Іван», але через те, що фільм явно не досягав вершин попередніх трьох картин, нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної ініціативи, а чи, може, й за порадою «згори» – Довженко тікає з Києва (де тоді масово заарештовували українську інтелігенцію) до Москви і подає листа товаришеві Сталіну з проханням «захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися». Чи це було спонтанне рішення зацькованого генія, чи заздалегідь спланована акція? Існують різні версії. Одна з них така: затероризувавши Олександра Довженка в Україні й заборонивши його фільми, Сталін потім удав його рятівника, прихистив митця у Москві, забезпечив роботою на «Мосфільмі», сам давав йому теми для фільмів, послав у творче відрядження на Далекий Схід… Кажуть, що саме за темами Сталіна Довженко поставив фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1936—1937) і «Мічурін» (1948). Та жоден із них не дорівнявся його «Землі», не додав нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими фільмами, зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик. Західні кінознавці звернули увагу на різкий занепад творчого генія Довженка після «Землі», але ніхто не сказав про його причини. Щоправда, в польському часописі «Trybuna Ludu» (4 січня 1957) К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно зазначив у статті, що Довженкові «не дали розвинутись повністю», що його змусили замовчати і що «великий поет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк у половині слова, залишаючи, однак, по собі кілька творів, які назавжди залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике».

Він не мав права вернутись додому, в Україну. Тільки в другій половині 1952 року, коли події в країні породили відчуття прийдешніх перемін, удалось Довженкові вирватись в Україну, на Дніпро, до каховського будівництва, яке він пообіцяв зробити об’єктом свого нового фільму. Довженко задумав фільм-реванш, фільм про вічне море українського життя, фільм, у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою з терору 30-х років і Другої світової війни. Фільм про ще одну перемогу життя над смертю. З Довженкових записів видно, як зберіг свою душу під московськими орденами вцілілий геній Розстріляного Відродження. Зустріч з Україною наче воскресила його. Він відповідав інженерам, що кликали його їхати з ними на Схід: «Бажаю вам щастя. Але я останусь на Дніпрі…» – і потім записував: «Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих… Ніколи ще я не був таким, ніколи так не відчував життя і не був так переповнений любов’ю до свого народу… Річко моя, життя моє… чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого?». «Коли мені пощастить написати сценарій в доброму здоров’ї і я не втрачу працездатності, я зроблю фільм свій на Київській студії… Я ніби помолодів душею, збагатшав і став людяним і чистим. Я нікуди не хочу їхати. Я бачу прояви краси мого народу, і серце моє переповнене хвалою».

На Далекому Сході. «Аероград»