Опівнічні стежки

Длугач ясно бачив закусочну і столик біля вікна. Так воно й є! Юнак сидів у тій самій позі, перед ним стояла та ж сама склянка какао. Але що це? Відвідувач покликав офіціантку і попросив рахунок. Поки він розплачувався, до столика підійшов другий чоловік, щось запитав у першого і сів на стілець поруч. Коли той пішов, новий спостерігач пересів на його місце біля вікна.

«Змінились», – зрозумів Длугач.

Піднявши комір і на всякий випадок засунувши руку у кишеню, де лежав пістолет, Ян Казимирович подався геть.

Дійшовши до центральної частини міста і знову подякувавши богові за свою здатність відчувати небезпеку, Ян Казимирович вирішив хоч трохи відплатити чекістам. Зовсім сховавши обличчя у високий комір пальта, він покликав до себе одного з тих молодиків у модних штанах, котрі завжди юрмились біля кінотеатрів або вештались у вестибюлях готелів.

– Хочеш заробити сотню? – запитав він.

Хлопець недовірливо подивився на незнайомого, але побачив лише коричневий капелюх, низько насунутий на лоба, і такого ж кольору цигейковий комір.

– А що треба?

– Піди на вулицю Листопада, – Длугач назвав адресу Яницького, – і запитай у годинникового майстра, чи е в нього золотий «Лонжин». Ось тобі п'ятдесят карбованців, інші п'ятдесят одержиш, коли повернешся сюди з відповіддю.

Хлопець помчав. Длугач злісно посміхнувся. Нехай походять вони за цим стилягою! Це було не зовсім безпечно, але пережита тільки-но нервова напруга потребувала розрядки. А найкращою розрядкою для Длугача була бодай дрібна помста своїм ворогам…

А тепер ще один захід на випадок, якщо у годинникаря хлопця одразу візьмуть.

Високе дзеркало відділу готового одягу універсального магазину відбило постать Длугача у новому синьому пальті і такого ж кольору капелюсі.

Він вийшов з магазину з пакетом, в який було ретельно загорнуто старе пальто і капелюх, озирнувся на всі боки. «Хвостів», здається, не було – можна повертатись до готелю. Вислизнув він, звичайно, вдало, але зв'язок з Сірим відновлювати тепер буде важкувато.

Длугач помилявся. Удача не залишила його напризволяще. Коли він переходив безлюдний. провулок на шляху до «Інтуриста», чиясь дужа рука раптом затягнула його до темного підворіття і закрила за ним важку браму. Ян Казимирович схопився за пістолет, але-та ж цупка рука стисла його лікоть, і знайомий голос проказав чистою українською мовою: – Спокійно, пане Ян, це ж я, Чекані Це була дійсно удача! Чекан, особистий зв'язковий Сірого, один з найвідданіших його помічників, стояв поруч у темному підворітті і тихо підсміювався, спостерігаючи здивування і радість давнього приятеля.

– Як ти сюди потрапив? – ще не зовсім отямившись, спитав Длугач.

– А я за вами від Листопада йду, – відповів Чекан. – Бачив, як ви лякнулись у закусочній і змились. – Чекан був кримінальним злочинцем із стажем, отож не забував злодійської говірки. – Хазі у Броніслава кінець, на Листопада нам більше не ходити…

– А ти чому в місті?

– Та-а, у справах, – непевно протяг Чекан. І, помовчавши, додав: – Кепсько в нас, Яне Казимировичу, підтисли кляті… Два тижні тому так обклали нас під Липовцями, – ледве дьору дали. Думка є в Сірого, – голос Чекана, і без того негучний, став ледве чутний, – чужий у нас з'явився. Бо вже надто вдало виходять на нас. Передихнути не дають – женуть і женуть… Так Сірий тут через своїх думає знайти стукача.

– Ну, щось уже вияснили?

– Поки що нічого. Але знайдемо! Потанцює він!…

Ян Казимирович мимоволі здригнувся, така дика злість була у голосі Чекана.

– Звідки дізнались про нього?

– Поки помовчу, Яне Казимировичу. Сьогодні вночі, думаю, одержимо новини, і тоді – каюк гаду! – Чекан брутально вилаявся.

Длугач замислився. Становище ставало небезпечним. Очевидно, противник вів наступ по всіх лініях. Невдачі Сірого, пастка у Яницького – таке не могло бути випадковим збігом обставин. Погано, що провали у банді збіглися з приїздом Сєверцева: товар лицем показати не доведеться. Але врешті-решт Миколі Івановичу зовсім не обов'язково знати дійсний стан справ.

– Ось що, Чекан, – мовив він рішуче, – як мені побачити Сірого?

– Он воно що! – Чекан уважно подивився на Длугача. – Нащо ж він вам потрібний?

– Діло до нього є: прийшли гості – добрі люди, потрібні… – Длугач багатозначно примружився, – особливо зараз, коли стало скрутно.

Чекан, розмірковуючи, помовчав, а потім, хукнувши в кулак, сказав:

– З вами давно вже однією стежкою йдемо. Сірий вас часто згадує… Але ж ви далеко, у столиці. Хтозна…

– Не довіряєш? Мені? Хоча правильно… – Длугач щільніше закутав шию в кашне. – Ну, порадься з Сірим, тільки швидше, бо гості – з-за океану.

Чекан оголив у посмішці жовті зуби:

– Так би й казали зразу. Добре, передам Сірому. Я прийду з його відповіддю чи пришлю когось через два дні. А поки що говоріть, що там за гості.

Коли розмову було закінчено, Чекан міцно стис руку Длугачу і щез, мов розтанув у морозяному повітрі.

«Клас! – з повагою подумав Длугач. – Нічого дивного, що я не чув його за собою, коли йшов від Листопада».

* * *