Опівнічні стежки

За прилавком дійсно сиділа вродлива дівчина з пишною копичкою білявого волосся і напрочуд свіжим рум'янцем на щоках.

Міщенко кинув на неї оком і скривився:

– Кирпата… – А в самого аж серце закалатало: «Оленка прийшла мені на допомогу! Тепер вже буде трохи легше, не так самотньо… Коли ж вона встигла прилетіти з столиці, адже я тільки вчора ввечері зміг повідомити про себе?»

Він підійшов до столика і сів спиною до прилавка. А Сєверцев говорив Длугачу:

– Яне Казимировичу, будь ласка, замовте для нас по склянці кави і щось легке на сніданок.

– Із задоволенням! – відгукнувся Длугач. – До того ж матиму підставу заговорити з цією красунею, може, і познайомитись поближче…

Міщенко насмішкувато подивився на Длугача:

– І охота вам, Яне Казимировичу, загравати з буфетницями.

Сєверцев мимоволі відзначив слова Василя Сергійовича. «Хлопчик грає трохи роль сноба, але це навіть добре». Міщенко все більше і більше подобався йому.

– Ну, от і все, – вернувся, потираючи руки, Длугач, – сніданок на «трьох королів» зараз подадуть.

Микола Іванович кивнув і підсів ближче до Длугача.

– Я прошу вас розповісти мені трохи детальніше про розмову з Чеканом, – почав він, сторожко озираючи невеличкий зал кафетерію, в якому в цей ранковий час майже не було відвідувачів. – Особливо про умови, за яких я зможу нарешті побачитися з Сірим.

Длугач обмацав своє обличчя, немов перевіряючи, чи добре поголився, потім склав руки на столі і теж тихо мовив:

– Я розумію вас, Миколо Івановичу, – ви не можете, не маєте права так довго чекати. Але судіть самі: Сірий – помітна фігура у націоналістичному підпіллі – без ретельної перевірки не підпустить до себе навіть мене, людину, що майже всю війну пройшла поруч з ним. І ви, мабуть, чули, що таке СБ? Навіть якби Сірий і дав згоду на зустріч без попередньої перевірки, то цьому завадили б оті молодчики із підпільної оунівської служби безпеки. Так що доведеться чекати стільки, скільки необхідно буде для нашої перевірки. А домовилися ми з Чеканом так: я жду на нього два дні і одразу ж іду з ним, якщо буде дозвіл, до Сірого. Ви мене, в свою чергу, чекаєте дві доби з початку моєї «подорожі». Коли я у призначений час не повернусь, вважайте, що мене або «кокнули» есбісти, або я потрапив до органів безпеки. Все може трапитись! Так, так, все. Тому, якщо я не повернусь, зникайте одразу ж – і якомога далі…

Ждати посланця від Чекана довго не довелось. Уже ввечері наступного дня Длугач примітив у кутку зали кафетерію чоловіка, на безіменному пальці лівої руки якого виднілась старовинна печатка-перстень. Умовний знак! Чоловік зустрівся очима з Длугачем, неквапно допив свій коньяк і рушив до виходу. Через кілька хвилин за ним пішов і Длугач.

– Отже, справу почато… – схвильовано сказав Сєверцев. – Дай боже, щоб вона успішно закінчилась! Тьху, тьху!

Міщенко ледь всміхнувся – бач, і цей досвідчений вовк розвідки забобонний, – і підійшов до симпатичної буфетниці.

– Дайте мені, будь ласка, «Казбек», дівчино, – сказав він голосно і, відвернувши голову так, щоб Сєверцев не бачив його губ, стиха додав: – Длугач пішов на зв'язок з окружним провідником Сірим. Через деякий час він повернеться, і тоді ми підемо всі до нього. Коли це буде, я попереджу, – підійду до тебе і попрошу знову пачку «Казбеку». – І, взявши від буфетниці цигарки та здачу, він спокійною ходою попрямував до виходу.

Встав і Сєверцев, пішов за ним. Два дні в очікуванні Длугача минули без будь-яких пригод. Під кінець другої доби Сєверцев, зовсім втративши спокій, все частіше зиркав на годинник.

А Міщенко тим часом почував себе чудово і навіть підсміювався над Миколою Івановичем.

– Дорогий мій колего, раджу зняти годинник з руки, бо він вам дуже вже діє на нерви. Бути рабом часу при будь-яких обставинах не варто, повірте мені.

На це Сєверцев роздратовано відповів.

– Якщо вже що і діє мені на нерви, то ваша філософія. Піду вниз, візьму щось випити.

Міщенко розсміявся:

– Так недовго і п'яничкою стати! Але ця ідея і мені до душі, тільки я вип'ю не для заспокоєння нервової системи, як ви, а для того, щоб більш змістовно витратити час до появи Яна Казимировича.

Сєверцев у відповідь пробурмотів щось і попрямував до виходу з номера.

Але щойно він підійшов до дверей, як вони самі розчинилися і на порозі з'явився Длугач.

– Нарешті! – видихнув Микола Іванович.

– І дійсно вчасно, – додав Міщенко, – а то Микола Іванович вже пішов було за пляшкою, щоб випити за упокій вашої душі…

– Годі, – тоном наказу обірвав його Сєверцев і, звертаючись вже до Длугача, сказав: – Ну, як справи?

– Все гаразд, – стомлено опускаючись на стілець, мовив Ян Казимирович. – Завтра о чотирнадцятій нуль-нуль нас чекають на станції Н., що у сорока кілометрах від міста, а звідти, якщо все буде гаразд, привезуть до резервного схрону Сірого… Дійсно, Миколо Івановичу, принесіть щось випити, бо я ледве тримаюсь на ногах…

Наступного ранку, поснідавши, як завжди, у кафетерії (Міщенко знову купив у «буфетниці» Оленки пачку «Казбеку», чим і повідомив про свій від'їзд до лігва Сірого), вони вирушили на вокзал до приміського поїзда.

7