Опівнічні стежки

У готелі «Інтурист» столичні гості займали два номери поруч – подвійний і одинарний. У подвійному влаштувались Длугач і Міщенко, одинарний було віддано Сєверцеву.

Микола Іванович був цілком задоволений таким розміщенням. Міщенко, звичайно, розумів, що йому не довіряють, але, здається, його це зовсім не ображало.

Його, наприклад, не залишали надовго одного. Ось вже кілька годин, як Длугач пішов, а Сєверцев не кидає його ані на хвилинку. Разом обідали, разом відпочивали у номері, а тепер Микола Іванович вирішив, бачте, трохи подихати перед сном свіжим повітрям, для чого не полінувався одягтися, і потяг Міщенка на вулицю.

«Нарешті! – подумав Міщенко. – Може, вдасться зв'язатися з Василенком. Уявляю собі, як хвилюється полковник – адже я мовчу вже другу добу…»

Вечір був чудовий. Легкий морозець пощипував обличчя, мелодійно скрипів під ногами сніг, а небо – чисте й глибоке – розвісило над головою безліч зірок, які не могла затьмарити заграва електричного світла, що палала над містом.

Міщенко неквапно йшов поруч з Сєверцевим. Той м'яв у руках цигарку. «Нервує, – скоса зиркнув на нього Василь Сергійович. -. Адже Длугача немає вже майже шість годин»…

Сєверцев нарешті запалив цигарку і сказав:

– Може, подзвонити в номер?

Міщенко знизав плечима:

– Дзвоніть.

– Подзвоніть ви, – попросив Сєверцев.

Вони підійшли до автомата. Сєверцев прочинив дверцята і впустив Міщенка до кабіни.

Той набрав номер готелю і попросив чергову з'єднати його з номером. Сєверцев відійшов від кабіни і, покурюючи, дивився на байдуже обличчя Міщенка.

– Не відповідає, – сказав Міщенко. – Попробую ще…

Сєверцев сердито виплюнув цигарку. Вийняв нову, відвернувся від легенького вітерця, щоб запалити її. Повернувшися, побачив, що Василь Сергійович з кимось говорить. Дверцята кабіни зачинені. Він стрімко підійшов до Кабіни і почув кінець фрази, яка долинула до нього, коли Міщенко ногою штовхнув дверцята.

– …і ключ лежить у ящику? Спасибі, вибачте, будь ласка. – І повісив трубку.

– З ким ви говорили? – запитав Сєверцев.

– На всяк випадок подзвонив до коридорної, може, Ян Казимирович прийшов та заснув…

А говорив Міщенко зовсім не з коридорною, бо в той момент, коли Сєверцев відвернувся, він хутко набрав номер Обласного управління і встиг повідомити про себе.

– Ну, треба повертатись до готелю, – зітхнув Сєверцев. – Зачекаємо Длугача там.

Ішли мовчки. Сєверцев хмурив брови. Біля самого входу в готель вони зіткнулися з… Длугачем. Той просто сяяв.

– О, шановне товариство! Дихаємо повітрям? – весело запитав він.

І по його обличчю, і по тону Сєверцев та Міщенко зрозуміли, що Яну Казимировичу є про що розповісти. Всі троє швидко піднялися до своїх номерів.

– Ну? – коротко запитав Сєверцев, щільно причинивши за собою двері і навіть не роздягнувшись.

– Все гаразд! – Длугач детально розповів про зустріч з Чеканом, про їхню розмову. – Доведеться чекати, поки він прийде знову, потім, очевидно, візьме тільки мене самого, ну, а тоді вже і вас – Сірий до себе без ретельної перевірки не підпустить…

«Знову чекати», – поморщився Сєверцев. А вголос сказав:

– Добре. А зараз – відпочивати. На мою думку, слід відзначити наш перший успіх, – запросив до ресторану.

5

– Є, є зв'язок! – радіючи, мов дівчисько, вбігла до кабінету полковника Оленка Скаченко, переможно помахуючи папірцем.

Василенко підвівся з-за столу.

– Давай швидше! – і побіг очима по рядках повідомлення.

Прочитавши, весело глянув на Оленку.

Дівчина стояла перед ним – тонка, мов струна, з непокірними пасмами білявого волосся. У її великих синіх очах світився веселий подив, одвічно юне питання до прекрасного життя, питання, яке більше схоже на ствердний радісний вигук: «Я живу! Я вічно житиму!»

– У Міщенка все в порядку, – сказав полковник.

Оленка полегшено перевела подих.

– Можна йти, товаришу полковник? – запитала вона, хвацько клацнувши каблуками.

– Стривай, дівчино! Доведеться тобі поїхати до Л. на безпосередній зв'язок з Міщенком. Про деталі зв'язку дізнаєшся на місці. Товариші з Обласного управління підготують для тебе і легенду, і місце зустрічей, я повідомлю їх. А тепер можеш іти.

І, проводжаючи її очима до дверей, із задоволенням подумав: «Повезло чортяці За-рудному. Така дівчина! Буде йому справжнім другом у житті».

А в самого защеміло серце. «Іринко! Отака і ти в мене… була…»

Думки, немов прорвавши стару греблю, стрімко потекли, роз'ятрюючи рану, що ніколи не загоїться…

Ірина Олександрівна Кабардіна була з родини потомствених російських аристократів. Граф Кабардін, її дід, був відомим воєначальником, розумним і вимогливим. Іринка зберегла в пам'яті образ діда, – ніжного і лагідного до домашніх, особливо до онучки, яку любив до нестями.