Опівнічні стежки

Особистий зв'язковий Сірого, мружачись від яскравого світла, з'явився на порозі. Коли Міщенко його побачив, то зробив інстинктивний рух, ніби намагаючись сховатися за спину Сєверцева, що сидів поруч, його рука намацала пістолет, з якого Сєверцев стріляв у підземеллі. Чекан важко дихав.

– Ось, – заволав він, простягуючи вперед руку із затиснутим у ній аркушиком паперу, – повідомлення до стукача перехопив!

Він переможно огледів присутніх, і його налиті кров'ю очі зустріли холодний погляд Міщенка. Чекан захлинувся на півслові і опустив руку. Мить він непорушно стояв на місці, а потім рвонувся до інженера, на ходу витягаючи з кишені пістолет.

Але Міщенко випередив його. Він різким рухом відкинув від себе стіл. Задзвеніла розбита сулія із спиртом, і тут же пролунав постріл. Чекан похитнувся, розтулив рота, хотів щось сказати, але Міщенко вистрелив ще раз. Бандит упав на підлогу.

– Це – зрадник! – збуджено сказав інженер, не опускаючи пістолета, бо Сірий, вищиривши зуби, приготувався до кидка. – Зупиніться! – владно мовив він, звертаючись до Сірого. – Я все поясню.

– В чому справа? – отямившись, різко запитав Сєверцев.

– Сядемо! – Міщенко опустив пістолет. – Я не звик розмовляти, коли на мене кидаються з ножем. Сідайте і ви, Сірий. Я вам обіцяю, що ви схвалите мої дії.

– Ну, ну, швидше, – з погрозою мовив Сєверцев, – і покиньте ваші салонні витребеньки!

– Візьміть ваш пістолет, Миколо Івановичу, він мені дуже став у пригоді… Ви, Сірий, шукали зрадника серед своїх людей, а не побачили його біля себе. Цей зрадник – Чекан.

– Докази! – ревнув Сірий.

– Справа в тому, що у столиці в одному будинку зі мною живе відомий мені підполковник держбезпеки. За дивним збігом обставин він нерідко відвідує будинок, в якому живе моя приятелька. Ви знаєте її, Яне Казимировичу, – Длугач згодливо хитнув головою. – Так от, одного разу, виходячи від неї вночі, я зустрів у парадному підполковника Решетняка і вашого Чекана. У них в цьому будинку конспіративна квартира, це точно. У мене відмінна пам'ять на обличчя, і впізнав я його одразу. Як ви бачили, і покійника склероз не турбував.

– Все одно, – гарикнув Сірий, – ви не мали права стріляти. Один я тут командир!

– Вибачте, – театрально розвів руками Міщенко, – але ви всі бачили, як цей зрадник рвонув на мене. Звичайно, він боявся викриття і не мав наміру дати мені заговорити. Ще мить, і на його місці лежав би я. А мені здалося, вибачте, що гинути ще ранувато, і я змушений був взяти ініціативу у свої руки.

Як не дивно, але стримана ввічливість інженера, його відверто іронічна манера і холоднокровність, підкреслена невимушеність рухів – Міщенко говорив, розвалившись на стільці, закинувши ногу на ногу і випускаючи під стелю акуратні кільця диму, – справили враження.

Любка з погано прихованим захопленням дивилася на красиве обличчя інженера. Длугач розгублено мовчав, в глибині душі проклинаючи ту хвилину, коли він вирішив зв'язатися з цим незрозумілим інженером, а Сірий тільки тихо гарчав від злості, хоч і уважно слухав пояснення Міщенка.

Тільки один Сєверцев діяв. Він перевернув труп Чекана і витяг у нього з руки аркушик, яким перед смертю розмахував бандит. Микола Іванович розгорнув його.

– Це справді завдання агенту в проводі, – схвильовано сказав він, – і знаєте, для кого воно?

– Для кого? – майже одночасно запитали Длугач і Любка.

Міщенко не змінив пози, але Сєверцев майже фізично відчув, як напружилося все тіло інженера.

– Для Чекана! – сказав Микола Іванович, кинувши папірця Сірому…

8

Спустошеними і надзвичайно стомленими повертались вони від Сірого. Навіть Длугач, який любив розводити всякі теревені, і той мовчав.

Сєверцеву ніяк не давали спокою сумніви, що народились у схроні. Дуже насторожила його ота сцена з убивством Чекана в схроні Сірого. Чому Чекан сам на себе приніс доказ про зраду і сам хотів показати того папірця Сірому?

Йому нараз згадалась і ота телефонна розмова з коридорною, коли він попросив Міщенка подзвонити до номера готелю. І та симпатична буфетниця, що до неї двічі підходив Міщенко. Сєверцев просто так запитав у її змінниці, чи давно ця красуня працює у кафетерії. У відповідь почув, що давно, тільки хворіла з тиждень. Тоді він задовольнився відповіддю, а зараз послужлива пам'ять показала обличчя змінниці. Її очі кліпали, мовби вона казала неправду… Коли Сєверцев залишивсь сам у своєму номері, він ще довго не лягав спати, палив, ходив з кутка в куток. Зимова ніч тяглася гнітюче довго, і такими ж гнітючими були думки Миколи Івановича.

Сєверцев на хвильку зупинився біля дзеркала. Постаріла, поникла людина дивилася на нього з темної глибини дзеркала.

Стенувши плечима, наче від холоду, Микола Іванович взяв телефонну трубку і замовив столицю. Досить цих гамлетівських сумнівів! Треба діяти, а якщо підозри матимуть підстави, подивимось, чи по зубах я тобі, щеня! Гляди, удавишся…

Його з'єднали. Десять пільгових хвилин були використані повністю. День-два, і він одержить відповідь на всі питання, що його цікавлять. А зараз – спати…