Опівнічні стежки

– Робіть те, що ви робили досі, тільки у значно більшому обсязі. Терор, в першу чергу терор. Вбивати всіх – міліціонерів, працівників райкомів, уповноважених обласних і районних органів, комуністів, активістів, бригадирів, співчуваючих Радянській владі – всіх! Зривати колективізацію, палити колгоспне майно, залякувати населення. І – увага молоді. Затягайте її до себе. Пропагуйте романтику підпілля, ідею боротьби за звільнення України від росіян. Молодь повинна бути нашою, – очі Сєверцева палали, він зовсім не був схожий на ту спокійну, діловиту людину, якою був кілька хвилин тому.

Міщенко з прихованим подивом дивився на нього.

Сірий слухав запальні слова незнайомого і думав: нічого нового робити йому не доведеться. Такі ж завдання ставило перед ним і керівництво націоналістичного підпілля. Чого ж, можна згодитись на співробітництво. До того ж незнайомий з'явився вчасно. Часи важкі, доводиться самостійно шукати підтримки і отримувати її від кожного, хто запропонує. Ну, а віддячити «роботою» його хлопці уміють!

Сірому згадався останній наліт на нещодавно створений колгосп у селі, неподалік від хутора Вишні. В пам'яті випливали одна за одною картини. Ось яскраво запалала хата, і на тлі заграви грають, мов чорти, його хлопці – хто з автоматом, хто з рушницею – стріляють у людей, що намагаються втекти. Люди падають як снопи. А ось і він сам підходить до старого, і той на колінах відповзає від спрямованого на нього ножа…

Еге-ге, здорово тоді почалося. Та тільки-но розгорілася справжня «робота», як звідкись з'явились озброєні люди і почали стріляти в нього і в його людей. Знову зрада?

Сірий кинув спідлоба швидкий погляд на Сєверцева і діловито захрипів:

– Ваша програма мені підходить. Це все?

– Ні, – в тон Сірому відрубав Сєверцев, – не все.

– Що ж ще?

– Нам потрібна агентура Діля, залишена ним після того, як пішли німці.

– Багато вам потрібно!

– Ми і платимо чимало.

– Добре, – сказав Сірий, – домовимося потім.

Він на хвилину завагався – чи варто так далеко заходити в стосунках з цим Сєверцевим, – адже він зовсім не знає цього чоловіка. Та його ж привів Длугач, а він чоловік надійний і перевірений. Крім того, є ж ще один випробуваний засіб перевірки…

– В мене завівся стукач, – сказав Сірий без всякого переходу, – я взяв зв'язкового, що йшов до нього. Промучився з ним весь день, але він нічого не сказав. І, – мабуть, не скаже, я цю породу знаю. Так от, Сєверцев, я хочу, щоб ти його кокнув…

З цими словами Сірий зник за дверима і за хвилину притяг до кімнати замордованого юнака років двадцяти.

Міщенко жахнувся. На тілі зв'язкового не було живого місця. Але це закривавлене тіло ще зберігало життя.

Сірий взяв зі стола пістолет і простягнув його Сєверцеву.

– Упокой гада.

Сєверцев заперечливо хитнув головою. Очі в Сірого недобре звузились. Він знав, що радянський розвідник ніколи не вб'є товариша.

Всі затамували подих, і перш за все – Ян Казимирович. Він знав, – якщо Сєверцев відмовиться – його теж не помилують. Привести емгебістів до Любки…

Сірий все ще тримав у простягненій руці пістолет, але його дуло вже було спрямоване на Миколу Івановича.

Нарешті Сєверцев стиха промовив:

– Не треба, – одвів руку бандита і провів язиком по пересохлих губах, – не треба, в мене є свій.

Витягши з кишені пістолет, Сєверцев тричі розрядив обойму в юнака. Той здригнувся і затих.

Сірий задоволено посміхнувся. Длугач перевів подих.

Попихкуючи сигаретою, ніби нічого не сталося, Сєверцев поклав пістолет до кишені і кинув погляд на Міщенка. Сірі очі інженера палали такою ненавистю, що Миколі Івановичу стало моторошно. Інстинктивно він обернувся – нерухомий груп лежав позаду нього, і Сєверцев непевно подумав, ще саме до цього трупа був звернений погляд Міщенка. Коли він знову подивився на інженера, обличчя того виказувало тільки огиду. Згодом і вона зникла, поступившись місцем звичній скептичній міні.

– Добре, Сєверцев, – перервав мовчанку Сірий, – ви – наша людина. Ну, а цей громадянин? – запитав він у Длугача, тицяючи пальцем у Міщенка.

– Теж наш, – впевнено відповів той.

– І цього перевіримо! – посміхнувся Сірий, але Міщенко тільки з презирством скривив губи.

І знову Сєверцеву, який вже не спускав очей з інженера, здалося щось неприродне у цій гримасі. Втім, це могло бути і грою уяви – нерви у нього останнім часом були сильно напружені.

– Піднімемося до хати, – сказав Сірий, – замочимо зустріч, та й Чекан повинен підійти.

Коли вони вилізли з схрону, Любка вже була іу хліві. Обличчя її було вкрай схвильоване, мабуть, вона чула постріли у підземеллі. Заспокійливо обійнявши коханку за плечі, Сірий вийшов з хліва. Невдовзі всі вже сиділи за столом, на якому було багато всяких страв, а посередині височіла сулія із спиртом.

– Обласне аптекоуправління постачає, – підморгнув Сірий Сєверцеву; він тепер звертався тільки до нього. – Позавчора машину взяли, тепер надовго вистачить. Ну, дай боже не останній раз, – він розлив спирт по склянках.

Ще не встигли гаразд закусити, як почувся потрійний стукіт у двері.

– Чекан, – сказав Сірий. – Любко, відчини.