Опівнічні стежки

Сутеніло. Андрій поплямкав губами, згадав, що по дну виярка має протікати струмочок, і одразу ж почув його тихий легіт. Він обережно висунув носа із сховку, що його утворила весняна повінь, підмивши круті береги, а розрослі віти шелюжиння завісили його зверху.

Всюди було спокійно, і Андрій, позіхаючи та розтираючи закляклу руку, на якій незручно спав, обережно спустився до води. Умився, довго пив і тільки після цього повернувся до схову, де ще сопів Утяй.

– Га? Що? – Романівський здригнувся від легкого Андрієвого дотику.

– Вже смеркає, друже Утяй! Час збиратися… – ввічливо сказав хлопчина.

– А-а-ах… так-так, я зараз, – позіхнув той і сторожко прислухався – Ти вже виходив?… Все спокійно?

– О'кей, пане начальнику! Давайте краще вечеряти.

– Давай, тільки вогню не запалюй…

– Боронь боже! – Андрій, пустуючи, кумедно перехрестився. – Не маленькі, знаємо, що й до чого.

– Ну-ну, – пробурчав Утяй, – як для Німого, то надто багато базікаєш…

Вони неквапно поїли, чекаючи, коли сутінки загустішають настільки, щоб можна було, не дуже криючись, просуватися далі. Потім навпомацки зібралися і вилізли із виярка.

Місяць ще не зійшов, і над їхніми головами яскраво сяяли міріади зірок, переливаючись і підморгуючи. В лісі ж було темно, хоч в око стрель.

– Як там нам далі йти? – чомусь пошепки сказав Утяй, хоч навкруги не було ні душі.

– Звідси точно на схід до хутора, а там… – скоромовкою почав було Андрій.

– Стривай! – перебив його Утяй. – Ти чув щось?

– Ні… а що там?

– Слухай! – Романівський застережно підняв палець.

До Андрієвого слуху долетів далекий, але виразний совиний згук. Один… другий… третій!

– Це Булась! – Андрій схопив Утяя за рукав куртки. – Я відповім!

– Тихо, навіжений! Зачекаємо…

Припавши до землі, вони завмерли. За кілька хвилин уже трохи ближче знову почулося: «Гу-у… гу-у… гу-у…»

– Для сови ще рано, а для Булася…

– А якщо з ним щось трапилось? – загарячкував Андрій.

– Все може бути… – протягнув Утяй. «Гу-у… гу-у…» – почулося вже зовсім близько. Романівський штовхнув Андрія в бік:

– Давай!

… Булась, важко дихаючи, опустився на траву поруч з ними.

– Ух, нарешті я знайшов вас! Уже дві години блукаю, шукаючи, усі нори обнишпорив… А кричати раніше не наважувався…

– Як, друже Булась, ви пересувалися серед ясного дня? – У голосі Утяя задзвенів метал. – Ви що, захотіли виказати всіх нас? Що з вами сталося, чому не відповіли після приземлення?

Булась намацав у темряві руку Утяя і приклав до голови.

– Н-да-а…

– Я лежав непритомний майже до світанку. Не залишатися ж було біля парашута! Довелося мерщій тікати з того району, – пояснював Булась, вмощуючись на траві, немов на тахті у себе вдома. – Стомився… Хвилин п'ятнадцять перепочину, – і підемо…

– Десять! – суворо наказав Утяй. – Скоро місяць зійде.

– Десять так десять, – мирно погодився Булась і попросив у Смереки – Дай води!

Хлопець з готовністю скочив на коліна, витяг з кишені повну фляжку води і подав Буласю. Андрій був невимовно радий, що ця людина, яку він так поважав і в глибині душі плекав надію стати схожим на неї, знову поруч з ним. Утяя хлопець не любив за сварливий характер і побоювався. А з Буласем йому було і цікаво, і якось надійніше. Бо що й казати, на серці в Смереки було трохи моторошно. Ніби збувалася нарешті роками вистраждана мрія помститися за батьків, але весь час його мучила якась непевність. Ось уже майже добу він провів на рідній землі, і земля немов погамувала його біль, сторожко мовчала, нічого не промовляючи його серцю, а він вдихав її запахи, ніжно пропускав крізь долоню гілля молодих смерічок і відчував, що все для нього тут давно знайоме і рідне.

Булась рвучко звівся на ноги, тягнучи за собою обох напарників.

– Досить розсиджуватись, – сказав їм рішуче, – а то справді потрапимо до рук чекістів… Потім відпочинемо! – І рушив у темряву по ледь вгадуваній стежині.

Над лісом повільно сходив повновидий, мертвотно білий місяць.

… Всім описаним вище подіям або передували, або йшли паралельно, іноді переплітаючись з ними, або наступали одразу ж після них, – інші, не менш важливі і складні. Боротьба проти українського націоналізму точилася на два фронти: за межами країни і безпосередньо на Україні, в їх західних областях. Треба було викорінювати бандитизм остаточно і назавжди.

Зустріч

Генерал виглянув з вікна свого кабінету і мимоволі задивився на сценку, що розігралася на перехресті двох широких київських вулиць.

Несподівано для такого раннього часу тут скупчилося чимало різного транспорту. Сердито здригалися кілька вантажних машин, стиха сигналили легкові, а серед них, наче слон на тісній арені, поволі поверталася автоцистерна, залишаючи на сухому асфальті темні калюжі води, що сріблястими цівками лилася з-над передніх коліс. Кирпатий водій люто крутив кермо, намагаючись об'їхати «Москвича», а той задкував від нього.