Опівнічні стежки

Понад чотири місяці чекіст Сергій Чигрин виконував завдання, перебуваючи у банді. Звичним для оунівських бойовиків і зв'язкових стало його псевдо – Богун. І хоча за цей час не змінився колір його очей, великий з горбинкою ніс і характерний розріз на підборідді, друзі не одразу впізнали Чигрина. Щось невловиме сталося із зовнішністю капітана: ще більше обвисли кремезні плечі, трохи зігнулася струнка постать, а на свіжопоголеному обличчі пролягли різкі зморшки. Уважно придивившись до Чигрина, Василенко збагнув, у чому річ: тридцятирічний капітан за цей час постарів…

… Минули осінь, зима, весна, і літо вже спливає відтоді, як того пам'ятного дня до кабінету Василенка ввели крайового провідника Яроша.

Ярош сів на стільця, з веселою злістю глянув у вічі полковника…

– А що, запитувати будете?

– Авжеж…

– А про що?

– Не глузуйте, громадянине Ярош, чи як вас там, – обірвав його Василенко. – Відповідатимете на мої запитання щиросердо і повно. Тільки в цьому разі ви зможете розраховувати на пом'якшення своєї долі. Гадаю, що розповісти вам буде про що. Чи не так?

Багато днів минуло з того часу, коли Ярош вперше зайшов до його кабінету. Це був таки двобій. І все ж настав час, коли Ярош, уважно прислухаючись до глухого голосу Василенка, слухняно писав записку до яворівського надрайонного провідника Лукаша. Таким чином у полковника Василенка виявилася можливість через заарештованого Яроша ввести чекіста в оточення бандитів.

Грипс-записка потрапила під потрібний дуб, а через кілька днів (Василенко, щоб не ризикувати, наказав за дубом не стежити) її прочитав надрайонний провідник Лукаш і вийшов на зустріч з Богуном.

То була глуха осіння ніч. Богун видерся на крутий пагорб, витер мокрі руки, підійшов до смереки і тричі стукнув по ній патичком. Спливла довга, дуже довга секунда, за нею друга, третя… І ніч відгукнулася хрипким криком сови. «Лукаш вийшов на зустріч!» – закалатало серце в Богуна.

Чигрин стояв під смерекою і напружено чекав. Потім він розповідав, що і сам не знав, чого хотів більше – чи того, щоб Лукаш обов'язково прийшов, чи щоб ця страшна ніч скоріше скінчилася і він опинився там, у себе, серед своїх…

Богун повільно повернувся, вдивився у гущавину. Здається, он там щось бовваніє… Ні, то калиновий кущ. А… ось він! Богун ступив до сірої, ледь примітної у пітьмі постаті, прихилився до дерева, поклавши руку на серце. Ні, вгамовувати його не було потреби. Як завжди у хвилини небезпеки, до Чигрина прийшла холодна, розсудлива рішучість і зібраність. Голос Богуна був цілком спокійним:

– Хто то є? – спитав, звертаючись до постаті.

– Я, Лукаш, – почулося у відповідь. – То хто є?

Тепер представлятися належало Богунові. І він не забарився з належною формулою:

– Я, Богун.

Вони обидва вийшли на маленьку галявину, напружено вдивляючись один в одного.

Тепер треба було зробити головне – не згаяти й миті, передати Лукашу наказ від Яроша: готуватися до переходу кордону. Чигрин знав, що серед бандитів у Лукаша репутація провідника «вищої кляси», і тому від нього можна було чекати чого завгодно. Але той помовчав, пильно вдивляючись в обличчя Чигрина, а потім сказав:

– Ходімо, нічого тут тупцювати…

Далі все було саме так, як довгими вечорами вимальовувалося схемами на папері, обговорювалося у кабінеті Василенка: Богун з Лукашем і Климом пішли, обминаючи відомі всім стежки, крізь хащі до яру, звідти знову піднялись на пагорб, пройшли кількасот метрів проти течії маленького потічка, прошаруділи під тонкими вітами ліщини, обережно, щоб не залишити сліду, перейшли ділянку багаторічного моху, аж поки не дісталися схрону…

Знову, але цього разу з іншого боку, побачив Чигрин знайомі села Судово-Вишнянського, Мостиського, Крукеницького, Яворівського районів. Знав комуніст Сергій Чигрин багато про ці села: як роботящі руки піднімали тут господарство, як самовіддано працювали активісти, як на згарищах, що їх залишила війна, зростали нові будинки, створювались колгоспи.

Як чекіст, Чигрин знав і багато іншого: про раптові нічні пожежі у стайнях, про наглу смерть комуністів від хижацьких пострілів, про інші бандитські акції. Але тепер Сергій дізнавався про таємні бази бандитів, про пункти зв'язку і невідомі схрони.

– І Тиміш впав… І Чорний впав… – похмуро розповідав Лукаш про загиблих під час сутичок з чекістами.

Інколи в грудях скипала несамовита лють, бо бандити у схроні охоче смакували подробиці розправ над чесними людьми – комуністами і просто селянами, і на їх обличчях чи то від тьмяного вогню свічки, чи то від задоволення виникали огидні гримаси. Чигрин намагався якомога більше запам'ятати.