Опівнічні стежки

Так, цей вечір у схроні був невимовно важким для Бо-гуна. Але то був лише початок. Чотири довгих і нестерпних місяці довелося прожити Богунові з Лукашем і його охоронцем Климом у схроні. Над ними гула сніжна віхола і дуби потріскували від морозу, а зграйка бандитів – Богун серед них – жила тихим життям у підземній норі, де заздалегідь було заготовлено і харчів, і води, і ліків, а найбільше – зброї. Так само по-звірячому закопалися в землю і ті бойовики, про яких за ці місяці докладно дізнався Богун від Лукаша, по всьому західному краю зима була періодом терплячого очікування теплих днів, коли знову можна буде діяти, заливаючи кров'ю землю, яку Лукаш називав «ненькою» і за «волю» якої начебто боровся. На повітря не виходили жодного разу – навколо лежала пухнаста снігова ковдра, і кожен слід міг видати схованку.

Все йшло за точно розробленим і продуманим планом. Готуючись іти за кордон, Лукаш передавав свій надрайон Богунові, який ставав його заступником, і тому якнайдокладніше знайомив його з усією мережею своїх підлеглих. На черзі було і наочне знайомство з пунктами і базами – передача повинна бути солідною і всебічною.

Як тільки щілини люка над схроном почорніли від талої води, а з вентиляційної труби повіяло першим подихом весни, вперше вийшли на повітря. В грудях у Чигрина закололо, п'янке повітря розпирало легені, ноги, наче ватяні, Не стояли. Він сперся на смереку, прикрив віями одвиклі від сонячного світла очі, мляво провів рукою по довгій бороді. Поруч стояли Лукаш і Клим. Сірі бородачі із запалими грудьми, брудні і нечесані, вони справляли враження живих привидів.

«Це ж і я такий!» – жахнувся Богун.

Досвідчений Лукаш наказав. скоріше повертатися до схрону – надто одвикли за зиму від свіжого повітря. Наступного ранку знову вийшли подихати квітневим вітром, а ще через три дні рушили до надрайону. Йшли від села до села, у вогких лісових хащах стрічалися зі своїми людьми, поновлювали зв'язки. Чигрин залишив на шляху один, потім другий умовний знак для полковника Василенка, а згодом і записку передав, користуючись тим же способом, що й бандити. Настав час діяти групі Олексія Петровича…

Надвечір Богун із своїми супутниками завітав до затишної господи Ганки. В її хаті вже не вперше з'являлися кур'єри з-за кордону, бувало, що приходили гінці з Мюнхена. Цього разу Ганка проводжала туди Лукаша. Засиділися пізно – це був останній вечір передачі над-району, і Богун мав попрощатися з Лукашем, щоб на світанку розійтися з ним у різні боки, Богун, лежачи у запашному сіні на горищі, прислухався до очманілого від весни цвіркуна. Що робить зараз Олексій Петрович?…

А той думав тривожну думу про Чигрина. Розділяло їх кілька хат, бо полковник Василенко того ж вечора прибув до села (бездоганно спрацювала записка, залишена Богуном) з терміновою місією від однієї з районних установ і в своєму благенькому сірому піджачку з потертим портфелем під пахвою не викликав підозри навіть у надобережної і пильної Ганки. Все було готове до операції, і тепер Олексій Петрович у запічку, так само, як і генерал Микитенко у своєму київському кабінеті, не спав, з нетерпінням чекаючи на ранок.

… За вікном засиніло, і Лукаш почав неквапно збиралися.

– Уже час…

– Так-так, треба йти, – озвався Богун.

Лукаш добре відпочив, і настрій у нього, видно, був гарний, бо не втримався від того, щоб не зачепити Ганку, яка метушилася по хаті, збираючи попоїсти гостям на дорогу. Адже шлях мав бути довгим.

Але тільки-но Лукаш вийшов за поріг, як четверо бійців кинулися на нього. Діяли за розробленим заздалегідь планом: по одному на кожну руку, ще по одному на кожен край комірця піджака, щоб Лукаш, бува, не вкусив ампулу з отрутою. Комір зопалу віддерли з м'ясом, а руки Лукаша так скрутили за спиною, що він тільки рота роззявив і очі вирячив. І зовсім уже очманів провідник «першої кляси», коли біля машини на узліссі побачив Богуна, що за хвилину до нього залишив Ганчину хату.

Сидячи в машині, полковник Василенко нахилився до Чигрина:

– Поздоровляю, Сергію. Першу частину операції провів відмінно. Але це тільки початок…

Він замовк, пильно вдивляючись у змарніле обличчя капітана.

– Як почуваєш себе?

– Порядок! – знизав плечима Чигрин.

– Дивись… – недовірливо мовив Василенко. – Тоді слухай мене уважно: готуватимешся до нового завдання. Підеш замість Лукаша за кордон, до самого лігва. Тепер ти не тільки для нас, а й для них цінний клад, – пожартував полковник. – Ти їх цікавитимеш тим біль-ще, що наочне знайомство з провідником прикордонного Яворівського надрайону відбудеться вперше. Отже, готуйся. – І полковник замовк, нічого не кажучи вже до самого аеродрому.

На них чекав літак, яким Чигрин мав полетіти до Києва для останньої бесіди з генералом Микитенком перед цією далекою і небезпечною подорожжю.

Перед тим як відпустити Сергія Чигрина відпочивати, генерал Микитенко відвів його вбік і попросив ще кілька хвилин уваги.