ОРГІЯ

На примості високім ми обидві були немов веселки - більша й менша на ясній верховині. Покривала, прозорі та барвисті, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тоді мені здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землі до мене долітають тільки квіти.

То гості кидали до нас квітки, не тямлячись від захвату палкого…

А н т е й

А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.

Н е р і с а

Кажу ж тобі, що я того не знала!

А н т е й

Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян,

і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.

Н е р і с а

Я тямлю, що тобі я винна дяку.

Не бійся, я того не забуваю.

А н т е й

Нерісо! Чи того ж я потребую?

Н е р і с а

Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене,

"маленьку мавпочку з Танагри".

А н т е й

Годі!

Я не люблю, як ти таке говориш,

і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.

То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї "вітроногої" Неріси!

Н е р і с а (задумана)

І нащо то мені?..

А н т е й

Що саме, люба?

Н е р і с а

Отая "вітроногість", як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.

А н т е й

Як, Нерісо?

Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?

Хіба ж то мало - бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?

Н е р і с а

Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.

І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.

Ні! якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!

і хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!

А н т е й

Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п'єдесталу може?

Н е р і с а

Авжеж! Я певна того!

А н т е й

Ти дитина… Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п'єдестал високий досить.

Н е р і с а

А де ж він тую статую подіне?

А н т е й

Нам принесе.

Н е р і с а

Тут і лишить?

А н т е й

Запевне.

Се ж буде дружній дар нам від Федона.

(Пауза).

Ти щось примовкла, наче зажурилась.

Чого, Нерісо?

Н е р і с а

Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…

А н т е й

Я не люблю таких речей у тебе.

Н е р і с а

Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.

А н т е й

Нерісо, ти сьогодні вередлива.

Н е р і с а

Як так, то я піду.

(Встає).

А н т е й (затримує її, обнявши)

Ні-ні, кохана!

Н е р і с а (визволяючись)

Пусти мене!

Чутно стукання у хвіртку.

Он хтось прийшов до тебе.

Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає Ф е д о н а - молодого скульптора.

А н т е й

Здоров, Федоне!

Вітаються.

Ф е д о н

Я лиш на хвилинку, так ніколи!

А н т е й

Чому? Роботу маєш?

Ф е д о н

Роботу поки що я вже скінчив, та тут нові клопоти - вибираюсь на панську оргію до Мецената!

А н т е й (зчудований)

Тебе запрошено?

Ф е д о н

З тобою разом.

А н т е й

Жартуєш чи глузуєш?

Ф е д о н

Правду мовлю, се ж я прийшов тобі переказати запросини.

А н т е й

Хто ж їх тобі приніс?

Ф е д о н

Я сам одержав, бувши в Мецената.

А н т е й

Ти в Мецената був? Чого?

Ф е д о н

По справі… І знаєш, я ніяк не сподівався, що він такий.

А н т е й

Який?

Ф е д о н

Такий привітний,

і неподібно, що великий пан, говорить так…

А н т е й

Та з чого ж ти дивуєш?

Що пан вельможний на поріг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що і римлянин часом дещо тямить у хисті красному?

Ф е д о н

O ні, не "дещо", а він таки знавець, великий, справжній!

Адже й тебе він перший оцінив.

А н т е й

Він перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Коринфі.

Ф е д о н

Що школа! То до слави так належить, як глиняна патера до скульптури.

А н т е й

Та вже було подібне щось до слави, коли той пан довідався про мене.

Ф е д о н

Сказати правду, випадок сліпий звістив про тебе: учень твій один вступити хтів у хор панегіристів і на зразок умілості своєї твою епіталаму проспівав, оту, що ти зложив на шлюб твій власний.

Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадить далі.

Ми з Меценатом надійшли на теє, я розказав йому, хто автор співу,

і зараз же він доручив мені тебе просить на оргію до нього, а се не мало значить, любий друже.

А н т е й (стримуючи досаду, викликану остатніми словами Федона)

Яку ти міг до нього мати справу?

Ф е д о н

Він статую купив недавно в мене, то я її до нього відпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи.

А н т е й

Яку ж ти статую йому продав?

Ф е д о н

Пробач… я, власне, мусив би спитати твоєї згоди… та пани вельможні не люблять ждати…

А н т е й

Ти продав Нерісу?!

Ф е д о н

Ні, статую богині Терпсіхори.

А н т е й

Ти б і саму богиню запродав, якби лиш міг, у римський дім розпусти!

Ф е д о н (встає ображений)

Такого ти не смієш говорити!

А н т е й

Тобі не до лиця така вражливість, бо ти ж продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що вам святе.

Ф е д о н (впадаючи в річ)

Нічого там ніхто не зневажає!