Осина фабрика

Так чи інакше, доступу до підвалу в мене нема, тож я змушений стікати потом і возити купу залізних труб із міста, гнути їх, розрізати, розточувати, обтискати й знову гнути, затискаючи в лещатах, доки від моїх зусиль не почне скрипіти верстат, а з ним і весь сарай. Гадаю, це — ціле ремесло, і до того ж така праця вимагає неабияких навичок, та іноді мені все ж набридає з усім цим вовтузитись і лише думка про те, як саме я застосую ці маленькі чорні снаряди, змушує мене напружуватись і гнути горба далі.

Завершивши виготовляти бомби, я прибрав після себе в сараї й лише тоді пішов додому вечеряти.

— Він у розшуку, — несподівано мовив батько, запихаючись капустою із соєвим м’ясом.

Позирк його темних очей обпалив мене, мов спалах кіптявого полум’я; відтак батько знову втупився поглядом у їжу. Я ж хильнув із відкоркованої пляшки пива. Нова партія домашнього смакувала краще, ніж попередня, й до того ж вдалася міцнішою.

— Ерік?

— Так, Ерік. Його шукають на болотах.

— На болотах?

— Вони думають, він міг податися на болота.

— Ну, зрештою, це пояснює, чому вони шукають його саме там.

— Еге ж, — кивнув батько. — А що це ти там мугикаєш?

Я прокашлявся й знову взявся до своїх бургерів, удаючи, що слухаю.

— Я оце думав… — проказав він, запхав собі до рота ще більшу порцію зелено-коричневої суміші й ретельно її пережував.

Я все чекав, що ж він скаже далі. Батько мляво махнув ложкою:

— Яка довжина телефонного дроту?

— Згорнутого чи розтягнутого? — миттєво зреагував я, поставивши на стіл склянку пива.

Батько гмикнув і більше нічого не сказав, продовживши колупатись у своїй тарілці, якщо й не радий, то принаймні задоволений почутим. Я хильнув іще ковток.

— Хочеш, щоб я замовив для тебе з міста щось особливе? — урешті-решт запитав він, запиваючи вечерю натуральним апельсиновим соком.

Я заперечно похитав головою й хильнув пива.

— Ні, те саме, що й завжди, — знизав плечима.

— Картопля швидкого приготування, бургери з яловичиною, цукор, пиріжки, кукурудзяні пластівці й подібна бридня, так? — тато дещо глузливо вишкірився, хоча й проказав усе це доволі спокійно.

Я кивнув.

— Так. Цілком. Ти ж знаєш, що я люблю.

— Ти погано харчуєшся. Мені б слід бути з тобою суворішим.

Я нічого не відказав; лишень продовжував повільно жувати. Я був упевнений, що він стежив за мною з протилежного кінця столу, бовтаючи у своїй склянці сік і спостерігаючи, як я нахиляюся над тарілкою. Похитавши головою, батько підвівся з-за столу, прибрав за собою посуд і відніс його до раковини, щоб помити.

— Ідеш сьогодні гуляти? — відкрутивши кран, поцікавився він.

— Ні. Сьогодні я вдома. Завтра піду.

— Сподіваюсь, ти не припрешся додому п’яний мов чіп, як минулого разу. Колись тебе таки заарештують, і що тоді? Га?

Він зиркнув на мене.

— А я й не напиваюся мов чіп, — запевнив його я. — Келих-два за компанію, ото й усе.

— Але коли ти приходиш додому, то, як для компанійського хлопця, шуму від тебе тут дещо забагато.

Батько знову зміряв мене суворим поглядом і сів на стілець.

Я лише стенув плечима. Звісно, я напиваюся. А на біса ж тоді пити, якщо ти не напиваєшся? Утім, я поводжуся обережно; проблеми мені не потрібні.

— Що ж, у такому разі просто будь обережнішим. Хай там як, а я завжди знаю, скільки ти випив, із того, як ти пердиш.

Він фиркнув, удаючи випуск газів.

Мій батько розробив теорію, згідно з якою травлення безпосередньо пов’язане з роботою мозку. Це — ще одна з його ідей, якими він намагається зацікавити інших; на цю тему («Стан пердіння») він написав цілий трактат, який час від часу надсилає лондонським видавцям і який, звісно ж, йому неодмінно повертають назад. Він стверджує, що за запахом газів здатен не лише розрізнити, що саме їли чи пили певні особи, а й розгадати їхні характери, збагнути, що їм насправді варто було б їсти, дізнатися, чи достатньо вони врівноважені з психічної точки зору, зрозуміти, чи ці люди щось приховують, чи насміхаються за спиною зі своїх ближніх, а чи прагнуть здобути їхню прихильність, і навіть вловити те, що саме вони думають тієї миті, коли їх застав метеоризм (а тут уже здебільшого важив сам звук). Суцільне безглуздя.

— Гм, — безпомилково зауважив я.

— Знаю-знаю, — сказав він.

Я доїв, відкинувся на спинку стільця і втер рота, роздратований більше його поведінкою, аніж чимось іншим. Батько продовжував кивати.

— Я знаю, коли ти п’єш міцне, а коли — лаґер. І «ґіннесс» також відчувається.

— «Ґіннесс» я не п’ю, — відказав я, хоча це мене вразило. — Ще не вистачало підхопити від селючих ніг грибок.

Вочевидь, цей жарт він пустив повз вуха, оскільки за мить повів далі:

— Та як ти не розумієш? Ти ж просто пропиваєш гроші. Навіть не думай, що я буду фінансувати твій алкоголізм.

— Не кажи дурниць, — мовив я й устав з-за столу.

— Я знаю, що кажу. Я знав і сильніших за тебе мужиків, які казали, що бухло їх не переборе, а врешті-решт вони кінчали на дні канави з пляшкою кріпленого під боком.

Якщо це мав бути удар нижче пояса, то він схибив; фраза «сильніші за тебе мужики» вже давно вичерпала свій потенціал.