Осина фабрика

Я досі глибоко дихав, намагаючись прочистити голову за допомогою кисню. Мені було геть невтямки, як Джеймі, який був наполовину меншим і легшим за мене, вдається ніколи не п’яніти, байдуже, скільки б ми разом не випили. Але я був певен того, що він не хитрує, проливаючи своє пиво на підлогу; якби він так робив, то я був би весь мокрий. Раптом я усвідомив, що дівчина нарешті звернула увагу й на мене. Вона ткнула мене в плече, і, як я згодом зрозумів, вочевидь, не вперше.

— Гей! — мовила вона.

— Що? — вичавив із себе я.

— Ти в нормі?

— Ага, — повільно кивнув я, сподіваючись, що це її задовольнить, а тоді закинув голову догори й поглянув убік, немовби щойно помітив на стелі щось надзвичайно цікаве й важливе.

Джеймі копнув мене ногою.

— Що? — знову спитав я, намагаючись на нього не дивитися.

— Ти тут ночувати зібрався?

— Що? — перепитав я. — Ні. То що — ти готовий? Добре.

Я завів руки за спину, щоб намацати колону, знайшов її й відштовхнувся, сподіваючись, що не послизнуся на мокрій від пива підлозі.

— Друже Френкі, може, ти краще опустиш мене на землю? — проказав Джеймі, копнувши мене сильніше.

Притискаючись спиною до колони, я ковзнув донизу, доки практично не сів на підлогу. Дівчина допомогла Джеймі зіскочити. Його руде та її біляве волосся раптом яскраво спалахнуло в нарешті повністю освітленій залі. До нас зі щіткою та великим відром, витрушуючи попільнички й протираючи меблі, наближався Дункан. Я спробував підвестися й відчув, як Джеймі й діваха вхопили мене попід руки й допомогли стати на ноги. У мене почало троїтись в очах, і я не міг утямити, як таке можливо, якщо в людини лише два ока. А ще ніяк не міг зрозуміти, чи говорять вони до мене, а чи одне до одного.

— Ага, — проказав я на той випадок, якщо вони все ж зверталися до мене, і відчув, як мене вивели через запасний вихід на свіже повітря.

Мені потрібно було в туалет, і здавалося, що на кожен крок мої кишки відповідали ще більшою кількістю спазмів. Я з жахом уявляв собі, що моє тіло складається з двох майже однакових за розміром частин, в одній з яких містилась сеча, а в іншій — неперетравлене пиво, віскі, чіпси, смажений арахіс, слина, шмарклі, жовч, один-два шматки риби й картопля. Якась хвора частина мого мозку раптом подумала про яєчню, обкладену скрученими шматочками бекону з озерцями жиру на масній тарілці, обідок якої було всіяно згустками топленого сала. Я ледь стримав жахливий напад нудоти. Спробував подумати про щось приємне; та оскільки на думку нічого не спадало, вирішив зосередитись на тому, що відбувалося довкола. Ми вийшли з «Армз» і рухалися тротуаром повз банк; з одного боку від мене був Джеймі, з другого — дівчина. Ніч видалася хмарною й прохолодною, у ліхтарях світилися натрієві лампи. Запахи пабу лишилися позаду, і тепер я дихав свіжим повітрям. Я усвідомлював, що дещо заточуюсь, раз по раз наштовхуючись то на Джеймі, то на дівчину, але нічим не міг цьому зарадити; я почувався, наче один із тих древніх динозаврів, які мали, по суті, окремий мозок, щоб контролювати рухи задніх ніг. У мене ж, схоже, було по окремому мозку на кожну кінцівку, однак усі вони розірвали між собою будь-які дипломатичні відносини. Хитаючись і перечіпляючись, я докладав усіх зусиль, щоб просуватися вперед, поклавшись на своє щастя й двох людей, котрі були зі мною. Хоча, чесно кажучи, жодному з них я особливо не довіряв: Джеймі був занадто маленький, щоб утримати мене, якщо я справді почну падати, а дівчина — це дівчина. Імовірно, вона заслабка; а навіть якщо це не так, то, вочевидь, просто подивиться, як я розіб’ю собі череп об бруківку, адже жінкам подобається бачити чоловіків безпорадними.

— Ви двоє завжди так? — запитала діваха.

— Як так? — уточнив Джеймі, хоча, як на мене, задля профілактики йому не завадило б проказати це більш обуреним тоном.

— Коли ти в нього на плечах.

— О, ні. Просто так я міг краще бачити музикантів.

— Слава Богу. Я вже подумала, що ви й по нужді так ходите.

— Аякже. Завалюємось до кабінки, а далі все просто: Френк — в унітаз, а я — у бачок.

— Приколюєшся?!

— Ага, — відказав спотвореним усмішкою голосом Джеймі.

Слухаючи всі ці дурниці, я намагався йти якомога рівніше. Мене дещо дратувало те, що Джеймі говорив про моє справляння нужди, нехай навіть і жартома; йому ж бо добре відомо, наскільки це мене зачіпає. Раз чи двічі він заради сміху підбивав мене взяти участь у доволі непересічному спортивному змаганні, яке влаштовують у чоловічому туалеті «Колдгейм армз» (або й у будь-якому іншому місці); його суть полягає в тому, щоб ганяти струменем сечі сигаретні недопалки в пісуарі.